Варан

Його свiтлiсть чудово знав, хто винен у всiх злигоднях Круглого Ікла; довге сиве волосся, здавалось, могло от-от стати сторч:

– Хто дав тобi сотку?

– Я знайшов ii в морi!

– О-от, – князь знов одвернувся, начеб утративши до Варана iнтерес. – Але ж наш пан маг уже дав знати своiм, у столицю… Імператорськiй скарбницi однiеi оцiеi голови, – вiн махнув рукою в бiк Варана, – буде замало. Вона захоче мати вашу голову, розслiдувачу Ховраше. І голову головного суддi Бiломiдiя… До речi, де Слимак?

Варан остаточно збайдужiв до того, що вiдбуваеться.

Його голову пущено на брухт; його душi оголошено присуд. Вiн нiколи не побачить суцiльних хмар, осяяних сонцем зверху, нiколи не побачить Нiлу… Нiколи не пiрне в тепле море. Нiколи не злiчить зiрок.

І зробилося байдуже.

* * *

Його не стали страчувати одразу. І навiть допитувати бiльше не стали. Вiдвели до крихiтноi кiмнати з циновкою з сухих водоростей; опустившись на колючу пiдстилку, Варан згадав «горище» й Нiлу, i вiд цього його байдужiсть змiнилася на тугу.

Минув день, а може, два – адже сонця пiд землею не було, тiльки олiйна лампа. Варан лежав, дивлячись у темну стелю, i згадував кожний заворот, кожний грот, кожний поблиск на стелi пiдводних печер.

Годували стерпно. Хоча Варану iсти все одно не хотiлося.

Третього дня – а може, другого? – його знову вiдвели до судейськоi печери, але не на оголошення присуду, а на зустрiч iз юною аристократкою, у чиiй кiмнатi, коли вiрити ii словам, цiлий рiк цвiтуть п'ять трояндових кущiв.

Цього разу аристократка мала вигляд куди менш упевнений, ii супроводжував батько – крижастий бородань у плащi з золотою оздобою на комiрi й пеленi.

– Я кидала йому монети, – казало дiвча, дивлячись у пiдлогу. – Вiн пiрнав. Я кинула шестинку, потiм третинку. По третинку вiн стрибнув, але все одно не спiймав.

– Ви бачили його руки, коли вiн випiрнув? – спитав дiзнавач на прiзвисько Слимак.

Дiвча безпорадно озирнулось на батька:

– Вiн сказав, що не спiймав. Я ж не можу перевiряти…

– У руках у нього щось було?

– Я не бачила.

– Нiчого незвичного в його поведiнцi ви не завважили?

Дiвча трохи запишалось, у ii голосi прорiзались дотеперiшнi примхливi нотки:

– А я не знаю, яка поведiнка в пiддонцiв звична, а яка незвична… Я не дивилася на нього. Нема дiла менi – роздивлятись на слуг.

– Я сховав руки за змiйсихою, – сказав Варан. – Я одразу пiдплив до Туги i…

– Заткни пельку, – кинув Слимак, i Варан замовк.