Варан

Погойдувались серги в великих темно-брунатних вухах, позирали недобрi, нездоровi очi; хтось лаявся, хтось хропiв, хтось мовчки дивився в укриту патьоками стелю. Один охлялий i плiшивий, на вигляд точно нетутешнiй, канючив i скиглив у кутку, розмазував бруднi сльози по зморшкуватому обличчю: вiн, мовляв, нi в чiм не винен, вiн жертва, просто жертва, зрозумiло вам?…

Його забрали першим.

Потiм стали забирати одного за одним, iнодi швидко, iнодi з перервою в пiвгодини.

– Пивця б, – мрiйливо сказав голий по пояс, iз круглим животом бородань, що сидiв неподалiк Варана. – Але ж не дадуть. На останнiх просьбах, сволота, ощадять. Зависну до свiтанку, хлопче, i ти зависнеш… А пивця б хоч ковточок. Наостанок.

Варан одвернувся.

Бороданя забрали передостаннiм, i Варан залишився в печерi сам. Ганчiр'я, гральнi костi, скалки мушель iз вишкрябаними на них голими красунями, розсипаний по долiвцi тютюн – усе добро, покинуте як непотрiб, лишилося лежати на каменях, нагадуючи про тих, хто нещодавно був живий i ще не мертвий, але застигнув на порозi на кiлька годин – до свiтання…

– Гей, – гукнув вартiвник од дверей.

І Варан пiшов.

Урядник сидiв за низьким столом, клишоногим – але, безсумнiвно, дерев'яним. Урядник здавався втомленим; очi його запалились i недобре блищали.

– Грабiж? – спитав утомлено.

Варан мовчав.

– Імення? – сказав урядник, дратуючись.

– Варан…

Урядник побiжно проглянув розкладенi на столi мушлi. Вибрав одну; надiв окуляри – не темнi, як у пiддонцiв, а зi свiтлими скляними лiнзами. Зморщився, розбираючи чужi, напевно, записи.

– Шуузна-що таке, – сказав, раптово забувши про втому.

І повернувся до вартового на дверях, та ще й так рiзко, що ледь не скинув на пiдлогу ставник:

– Поклич Слимака, хутко!

– Його честь у такий час спить, – невпевнено припустив вартiвник.

– Пiднiми його! – пiдняв голос урядник. – Що вiн думае – з цiею справою можна зволiкати до свiтанку?!

До свiтанку, подумав Варан, i в нього ослабли колiна.