Варан

Гелько показував пальцем у небо:

– Варта… Патруль…

Лисий круто повернувся.

Над морем iшов, знижуючись трикутником, повiтряний iмператорський патруль на бiлих, наче камiнь, криламах.

* * *

Нiла спала в гамаку. Звисало, вилiзши з чарунок, сплутане темне волосся. Над водою горiв каганець iз олiею, тьмяно освiтлював величезнi тiла поснулих змiйсих. Поблискували самоцвiти на старечiй лусцi.

Варан усiвся прямо на камiнь. Обхопив себе за плечi, силкуючись угамувати тремтiння. Безгучно просидiв пiвгодини, перш нiж Нiла, без певноi причини, прокинулась:

– Хто тут?!

Зануртувала вода.

Нашорошено скинулися рогатi лускатi голови.

– Це я, – сказав Варан стиха.

Нiла довго мовчала. Змiйсихи, заспокоiвшись, знову занурились у воду.

– Я сказала хазяiну, що замiсть тебе почергую. – Нiла закусила губу.

– Спасибi.

– Я iх почистила, нагодувала… Прибрала…

– Вибач.

– Де ти був?! – пошепки вигукнула Нiла.

Варан схрестив ноги, зiперся лiктями на колiна й почав розповiдати.

– Значить, iх стратили, – сказала Нiла, коли вiн закiнчив.

– iх просто повели до тюрми.

– iх стратять до свiтання. Закон сезону: пiдозри в грабуваннi досить. Якщо тiльки злапають у пiдозрiлому мiсцi за пiдозрiлим заняттям – затягнуть у зашморг без суду.

– Але мене також узяли…

– Ти пiддонець, а це iнша рiч. За тебе батько ручився, сусiди тебе знають. Ти весь на виднотi… як i цей твiй, Гелько. А цi двое – чужi?

– Так.

– До свiтанку зависнуть.

Стало тихо.

Потрiскувала олiя в каганцi.

– А чому ти одразу не пiшов до начальника варти? Не сказав, що бачив?

– Не бачив нiчого… Хтось на когось напав. Оце i все.

– Треба було пiти хоча б iз цим.

– Треба було, треба було!.. – Варан ударив кулаками по колiнах. – А тобi що?

– А що коли в них спiльники лишилися, – не зважаючи на його прикрий тон, сказала Нiла. – Ти казав, ще був хлопець. А вiн хоч куди дiвся?

– Не знаю.

Знову стало тихо.

– Нiкуди не ходи, – по-дiловому серйозно звелiла Нiла.

 – Сиди тут. Хоч Туга й пiдступна, але своiх не дасть скривдити. Сиди тут, а я дiзнаюсь, – вона незграбно вилiзла з гамака. На нiй були все та ж сорочка й усе тi ж штани з самоцвiтами, Варан мимохiдь подумав, як незручно в них спати.

– Куди ти пiдеш?

– Не сирота, слава Імператору, – Нiла жорстко усмiхнулась. – До кого треба, до того й пiду… А ти носа надвiр не показуй!

І недбало зiбравши волосся, почалапала вгору по гвинтових сходах.