Варан

Варан, не випускаючи з рук сачка, дивився, як Нiла квапливо вдягае сiдло спершу на спину Тузi, тодi Журбi (обидвi змiйсихи охоче пiдставили спини). Далi, не дивлячись на Варана, Нiла вiдштовхнулася вiд камiнноi приступки – i без розгону перелетiла Тузi на спину; хазяiн обережно вгнiздився на спинi в Журби.

– Ну, Варасю, нас до вечора не буде. Усе тут прибери, кошик винеси й можеш перепочити трошки. Тобi сьогоднi ночувати тут, пам'ятай!

Варан похапцем кивнув.

– Пiшла! – крикнула Нiла, i ii голос заметлявся по гроту.

Туга вдарила хвостом, Нiла нахилилася, розiп'явшись на чорнiй лусцi. Наступноi митi змiйсиха пiрнула, пiшла в тунель пiд скелею, несучи з собою вершницю. Варан перевiв дух.

– За нею, – неголосно наказав хазяiн, i Журба пiрнула також. Варан лишився сам; хвилювалася пiдсвiчена сонцем вода, згори прозора, знизу застигла, спресована в непроглядний донний морок.

* * *

– Серпантери. Ну, знаеш, iх у народi змiйсами прозивають. Два здоровенних страховища, один зелений, другий майже чорний.

Роги – отакеннi. Зуби – отакеннi. Хвостом спецiально навченi бити в тiм'я. Дуже небезпечна робота. За це й платять.

Варан сидiв за столиком батькiвськоi харчiвнi, а Кешко, чотирнадцятирiчний хлопець, якого батьки найняли замiсть Варана, стояв навпроти з пiдносом i дивився з захопленням i заздрiстю.

– Шляхта всiляка приходить на них повитрiщатись, хто вiдчайдушнiший – то й покататись. У скелi, знаеш, ходiв – аж до Шуу. І пiд водою, i над водою, а е зовсiм сухi…

– А як же змiйси по сухому ходять? – спитав Кешко.

– Змiйси взагалi не ходять, – гостро зауважив Варан. – Вони плавають… Не маю часу, – i вiн побряжчав монетками в шкiрянiй калитцi. – У мене ще нiчна варта сьогоднi.

До нiчноi варти лишалося ще декiлька годин, але Варану набридло брехати. Вiн попрощався з матiр'ю, потрiпав по загривку малих i швидкою ходою людини, якiй нiколиться, подався до берега – купатися.

– Гей, хлопче!

Варан далi йшов.

Хiба мало хлопцiв ходить по вулицях у сезон; зупинився, коли дорогу перепинили двое. Один – ровесник, низькорослий i смаглявий, але на вигляд явно не горнi. Другий – дорослий, i з одного погляду на нього Варановi стало страшно.

– Чого не озираешся, коли гукають? – почав молодий.

– А звiдки менi знати, що то мене? – огризнувся Варан.

– Ходiмо. Маемо дiло.

– Я спiшу.

– На дно встигнеш, – краечком рота завважив дорослий. – Ходiмо… поспiшайло.