Варан

Спатимеш тут-таки, у гамаку. Вони вночi сичати починають, то треба з ними вголос розмовляти, заспокоювати. Та, що зеленкуватiша, зветься Журба, а та, що чорнiша, – Туга…

– А чому в них iмена такi сумнi? – спитав Варан.

– Тому що так назвали, – вiдрубала Нiла. – Он, дивися, Туга насрала, бери сачок i покажи, чого ти вартий…

Темне волосся лежало в Нiли на плечах. Самоцвiти на штанах спалахували, мов краплi води пiд сонцем. Очi часто клiпали й мружилися, хоча тут, у гротi, було не так багато свiтла; очi сльозилися.

Пихата дiвка напевно потребувала окулярiв iз прокопченими скельцями – але вона, гордячись кров'ю горнi, волiла мучитися, мружитися й утирати сльози.

Змiйсихи дивились на Варана з царською гидливiстю – неначе це Варан напаскудив у прозору воду, а iм, шляхетним створiнням, тепер доводиться прибирати.

– Вони не кусаються?

– Вони iдять лише рибу, але якщо ти iх розлютиш – можуть i хапнути, просто для науки. Особливо Туга – вона пiдступна. До хвоста ii близько не пiдходь – як копне, так i потонеш.

Вона в охоронi служила все життя, варта на нiй Маленьку об'iжджала… контрабандистiв била, а пiратiв перетопила чоловiк сто. Отак хвостом по головi – i привiт. Цього iх iще в яйцi навчають.

Варан низько нахилився, тримаючись за поруччя, намагаючись виловити сачком грудку змiйсового лайна:

– У Маленькоi, мабуть, за сто рокiв сто пiратiв набереться.

– Це у вас на березi пiратiв не набереться, бо ж не репс ваш красти? А в нас родовища. У нас режим мае бути.

Варану нарештi вдалося. Випорожнивши сачок у кошик для покидi, щiльно закрив покришкою. Сiв на камiнну приступку, спустив ноги в осяйну воду:

– А Журба скiльки пiратiв убила? Тисячу?

– Журба воза тягала весь вiк, – сухо вiдмовила Нiла. – У шахтах. Камiння на нiй возили, сiль… Тепер вiдпочивае.

Смарагдова Журба високо витягла шию, повела рогатою головою, ледь чутно засичала, наче потверджуючи: заслужила. Туга вдарила хвостом так, що хвиля прокотилася по всьому гроту.

Варан мимоволi вiдсунувся:

– Оце так.

– Не подобаеться – то сидiв би собi в харчiвнi.

– А ти звiдки знаеш, де я працював?

– Велика таемниця… Я тебе бачила. Мiсце помiтне.

– І хлопець показний, – сказали згори. По гвинтових сходах, вирубаних у скелi, спустився хазяiн у костюмi для верховоi iзди. Туга й Журба пожвавiшали, забили хвостами, закрутились по гроту, зробивши в осердi його невеличку вирву. – Сiдлай, Нiлко. Гостi прибули.