Темний Світ. Рівновага

– Злiва дядько Толя, – неголосно представляла Лiза. – Вiн той самий екскаваторник. У центрi Серго, геодезист. Праворуч Іван Іванович, iнженер. Вони майже сiмдесят рокiв тут сидять… грають.

Трое дивилися на мене – так, нiби десь у дворi на робiтничiй околицi я пiдiйшла б до них запитати, чи пробiгало тут руде кошеня. У iхнiх поглядах була цiкавiсть – загалом доброзичлива, але слабка, як далекий тьмяний вогник.

– Вони охоронцi, – сказав Гриша. – У ту мить, коли… коли стався катаклiзм, вiдкрився портал, вони виявилися поруч, ну… iх накрило.

Вони переродилися – з людей стали частиною системи… яка зберiгае свiтову стабiльнiсть. Вони не живi й не мертвi… У них двоiста природа, ти ж пам’ятаеш, напевно, що природа свiтла – це випромiнювання й хвиля…

– Гришо, – сказав Інструктор. – Дiвчинi на сьогоднi вистачить! Дайте iй можливiсть вiдпочити й отямитися.

Я була йому дуже вдячна.

Лiза взяла мене за лiкоть i кудись потягла. Я не встигла й зогледiтись, як знов опинилася у комiрчинi з лiфтом, шафами й калюжею на бруднiй пiдлозi.

Лiза ледь чи не силомiць зняла з мене куфайку й витрусила з валянкiв.

– Отже, ти iх бачиш? – запитала сухувато й буденно.

– Кого?

– Тiнi!

– А, так.

– А що ти ще вмiеш робити?

– Вареники з вишнями.

– Круто, – Лiза прищурилася. – А я тiльки яечню.

Гриша викликав лiфт.

– Гришо, – сказала Лiза несподiвано дитячим, дещо примхливим голосом. – Зроби дружинi приемне – вiдкрий рамочку.

– А що ти менi обiцяла? – з готовнiстю вiдгукнувся Гриша.

– Це не лiнь, – вона пiдняла туфлю й показала зламаний каблук. – У мене – от…

– Я ж казав: на операцiю взувай тiльки кросiвки…

– Я звикла на пiдборах!

– А ти борися з поганими звичками…

Вони сперечалися впiвголоса, i було ясно, що обое просто розважаються. Нарештi Гриша вийняв з рюкзачка балон з фарбою i, продовжуючи бурчати, почав малювати графiтi на бетоннiй стiнi бункера:

– Рамочку туди… Рамочку сюди… так i пуп розв’яжеться…

– Як вiн це робить? – пошепки спитала я в Лiзи.

– А як ти бачиш те, що бачиш?

Я знизала плечима.

– От i вiн так само, – кивнула Лiза. – Інстинкт.

У цю мить бетон розiйшовся i в стiнi вiдкрилася дiра. Лiза по-дружньому простягла менi руку…

– Я туди не полiзу, – я позадкувала.

– Залишишся тут?

Навколо була темрява, пiдземелля, iржавi комунiкацii, холод, вогкiсть, сморiд…

Я замружилась – i пролiзла в дiру в бетоннiй стiнi.