Стократ

Це було соромно.

Вiн знайшов собi мiсце на лавцi пiд вiконцем. У закритi вiконницi тарабанив дощ. Хлопець розстелив свого плаща сушитися й сiв прямо на пiдлогу, на вогке дерево, пiдiбгавши пiд себе ноги. Вiн поглядав на Рiпку з цiкавiстю: здаеться, встиг помiтити його страх.

Рiпка розлютився. Вiн переступав порiг, задоволений собою, щедрий, багатий, а тут цi трое, як нагадування про ганьбу. Про боягузтво, про вiчний страх перед людьми та владою. Вас би, «заступники», запустити в тi дiри, звiдки я виходив живий i з товаром…

Налинули спогади.

Згадався останнiй храм-гробниця, звiдки вiн винiс статуетки прадавнiх богiв: отруйний зелений туман. Пастки на кожному кроцi, згустки прадавньоi ворожоi магii, та ще тварюки, огиднi тварюки, що засiли по кутках, вичiкуючи, коли помилишся. З вас там швидко злiзла б пиха, «заступники».

Йому раптом захотiлося, щоб усi в тавернi побачили цих трьох Рiпчиними очима – нiкчемними людцями в ореолi улесливих поглядiв. Не встигши навiть задуматися, вiн залiз рукою у свiй мiшок i, звично притримуючи край, намацав усерединi вовняне полотнище з вiзерунком «гусяча лапка», з торочками по краях.

Хлопець спостерiгав за ним. Треба було якось вiдверну ти його увагу.

– На монету, – Рiпка подав хлопцевi мiдяк. – Вiзьми нам по кухлю… ну, спитай, що в них е на такi грошi, i щоб було гаряче!

Хлопець кивнув i встав. Рiпка дочекався, поки той дiйде до шинкваса, i потрусив строкату тканину, нiби струшуючи пил.

Вiтерець пробiг по залi, i багато хто напружився, учувши магiю.

Шваркнув об пiдлогу й розбився пивний кухоль. Молодий вартовий урвав, здаеться, жарт, який розповiдав хрипким басом, i схопився.

Його товариш пiдстрибнув, перекинувши лаву, й перший вихопив меча. Люди кинулись на всi боки, заверещали жiнки. Два мечi схрестилися над столом, за яким секунду тому випивали друзi. А тепер, бажаючи вбити одне одного, бiснувалися вороги. Рiпка втиснувся в стiну i з запiзненням зрозумiв, яка ризикована вийшла авантюра: мало, що мечi вартових оголенi в тиснявi, то ще й серед подорожнiх мiг трапитись озброений.

Добре хоч, що мiж хлопчиськом та його мечем крокiв десять, не менше…

Люди кричали, ховалися пiд столи, рвалися надвiр, проклинаючи вартових, якi напилися й зчепилися одне з одним, яка ганьба, а ще «заступники»… Рiпка посмiхнувся, ховаючи лице. Йому стало добре, i в животi потеплiшало, наче грудка страху нарештi розтанула.

– Магiя! – гаркнув худорлявий чоловiк в окулярах.