Стократ

Вiн тримав на руках свiй Свiт, схований у людську оболонку. Уразливий, теплий, смертний свiт.

І гадки не мав, що тепер робити.

* * *

– Годувальниця? Так от, у селi коло замку неодмiнно хтось годуе, там бастардiв володаря народжуеться щороку по десятку! Ну добре, не по десятку, але годувальницю знайдете. А що за дитина? Пiдкинута? Ти ба…

Вартовий при брамi був балакучий i незагрозливий на вигляд, хоч Стократ одразу оцiнив i його меч, i манеру триматися. Такий за мить з базiки перетвориться на воiна; Стократовi стало легше на душi.

Свiт такий небезпечний. Свiт такий тендiтний. Свiт.

Попiд лунким склепiнням вiн зайшов у браму, повернув праворуч, корячись чуттю, i через кiлька хвилин стукав у дверi мiцного будиночка пiд унутрiшньою стiною. Йому вiдчинила жiнка в бiлiй просторiй сорочцi, з дитиною на руках.

Почувши запах молока, дiвчинка прокинулась i розкричалася.

– Яке охляле, – невдоволено сказала жiнка, беручи дитя на руки. – Де взяв, старий?

Стократ здивувався.

– У лiсi, – вiдповiв не замислюючись.

– Бачу, – вона примостила свою дитину на лiжку й узялася розповивати дiвчинку. – А сивий, як лунь… Що, в лiсi дiти на гiлках ростуть?

Нарештi розгорнулася ковдра.

– Шкiра ж яка бiла, наче молоко, – задоволено сказала жiнка. – Твоя?

– Нi.

– Бачу, що нi, ти смаглявий… А гарне яке дiвчаточко, красуня виросте… Чого стоiш?

– У мене е грошi, – сказав Стократ. – Я можу залишити вiдразу… за кiлька рокiв.

Жiнка прищулилася:

– Це добре… А володаревi що скажемо? Звiдки приплiд?

Стократ знизав плечима.

– Добре, – жiнка засмiялась. – У мене цей п’ятий, а де п’ятеро, там i шоста, не пропадемо…

Вона раптом весело пiдморгнула:

– Грановi скажу – теж його! Вiн iх не рахуе, поки щедрий…

– Дякую, – сказав Стократ.

– Як ii звати? – жiнка приклала дитину до грудей, i дiвчинка заходилася ссати, наче сто рокiв не iла.

– Свiт.

– Гм. Свiтлана? Свiтодара?

– Просто Свiт, – сказав Стократ.

* * *

Виходячи, вiн затримався надворi коло входу до будинку. Озирнувшись, витяг меча, встромив у землю помiж корiнням хирлявоi берези.

– Стiй тут, поки не пiдеш на дрова. І щороку в день смертi вдови – плач, убивце!

Клинок очистився й погас. Береза хитнула вiтами, наче хотiла щось сказати. Стократ сховав зброю й подався до брами.

Учора вiн набрав у лiсi бiлостайки i снiгошвачки, i ще рiзних трав, про якi знав, що вони вибiлюють шкiру.