Сонячне коло

Значить, конвой, кати, вона не чекала, що страту призначать так швидко.

Люди зупинилися. Першим, бiля самих грат, стояв iмператор – кут його рота тягнувся донизу, очi запали, сховались, як пiд опущеним забралом. І вiн здавався дуже дорослим цiеi митi, рокiв вiсiмнадцять, не менше.

Ірiс насилу пiдвелася.

– Ідiть геть, – сказав iмператор, i тi, хто стояв за його спиною – стражники i камердинер, – зникли в темрявi коридора.

– Імперiя. Дорожча. За батька, – вiн стояв за гратами i дивився iй у вiчi.

 – Честь дорожча за життя. Ось чого навчив мене Ерно. Я б краще руку собi вiдрубав… нiж тебе засуджувати. Але заради iмперii, згiдно iз законом, тебе треба стратити.

– Вiн тебе замучить, – сказала Ірiс. – Вiн погана людина, жорстока… страшна. Як можна вiрити тому, хто вбив твоiх батькiв?!

– Вiн людина честi, – сказав iмператор. – А ти з iншого свiту. Я не зможу тобi пояснити.

* * *

Вона заснула на соломi, в уривчастiм снi iй бачилася Лора i племiнники. Вони гуляли зеленими схилами, i поруч був Ольвiн – Ірiс чула його голос, але нiяк не могла побачити, скiльки не вертiла увi снi головою.

Коли з двох ворогуючих сторiн обираеш середину – будь готовий дiстати подвiйний удар у вiдповiдь. Я не врятувала iх, думала Ірiс. Я не врятувала себе. Я погубила Ольвiна просто тому, що опинилася поруч. По заслузi ж менi.

Минуло сто рокiв, а може, день. Знову з’явилися стражники – i цього разу точно за нею. Вона голосно й твердо попросила дати iй можливiсть причепуритися перед стратою: укласти волосся, вмитися, перевдягнутися.

– Не було наказу, – вiдгукнувся начальник варти.

Їi повели довгим коридором, угору, у вузький двiр, закритий з усiх бокiв. Небо вже свiтилось. Ірiс схопила ковток повiтря, що пахло морем. Колись вона мрiяла пройти легендарним мiстом на свiтанку, бiлими вузькими вулицями серед мармуру та бiрюзи, торкаючись iще холодних, але вже освiтлених каменiв…

Перед нею опустили пiднiжку тюремноi карети.

Екiпаж рушив. Вiкна були наглухо закритi. Ірiс намагалася згадати, скiльки часу котиться карета вiд палацу до площi Правосуддя. П’ятнадцять хвилин, двадцять? Стiльки ж часу звучить тема весни з «Пiр року»…

Вона принюхалася: крiзь щiлини проникав запах багаття, дим вiд сирих дров. Неподалiк збирався натовп – вона слухала голоси, тупiт нiг i колiс, дзвiн. Ірiс двома руками, як могла, пригладила волосся.

Карета повернула i прискорила хiд.