Сліпий василіск

 – Люди?

Улiя знизала плечима:

– А треба?

– Значить, ти, – Сашко запнувся, – значить, ти в мiстi начебто дрiада?

– Хто така дрiада?

– Це як би душа дерева… Живе в стовбурi…

– Облиш, у дерев немае нiякоi душi. Вони тупi, тупiшi за лiхтарi.

– Нi, – сказав Сашко, здаеться, ображено. – Дерева навеснi квiтнуть, розпускаються, а восени опадають… А лiхтарi?

– Лiхтарi, – Улiя усмiхнулася. – Лiхтарi… Спробуй як-небудь постояти довше поруч iз лiхтарем. Краще ввечерi. А ще краще – перед свiтанком. Втiм… лiхтарi ввечерi загоряються, а вранцi гаснуть – на цьому закiнчуеться iхня схожiсть з деревами.

Сашко мовчав, спантеличений.

За новим мостом прокотилися два потяги в рiзнi боки.

– Я, здаеться, голос зiрвав, – сказав Сашко. – накричав.

Улiя не вiдповiла.

– Вчора менi здавалося – завалю третiй тур, i хоч з даху вниз головою, – пробурмотiв Сашко.

Улiя на вiдповiдала.

– А тепер, – продовжував Сашко, помовчавши, – послухай… Господи… Це ж маячня якась, або сон, такий прекрасний i страшний сон… Скажи, все це, Мiсто… Ти… Ти менi снишся?

* * *

– Ось йде жiнка, молода, веде за руку дитину, вона смiеться, хлопчик iй щось розповiдае… Вони не поспiшають, напевно, гуляють.

Ось зупинилися, щоб купити морозива. Бачиш?

– Де?

– Ось, на розi, прямо перед нами… Вона купуе шоколадне собi й фруктове дитинi… Бачиш? Дивися… Ось йде старенька, iй рокiв сiмдесят або бiльше, в однiй руцi в неi сумка з половинкою чорного хлiба, в iншiй – повiдок, вона веде маленьку дворнягу… Бачиш? А ось два хлопця, вони поспiшають… Вони, напевно, студенти.

А ось дiвчатка, школярки, розглядають вiтрину… Та, що дорослiша, поправляе комiрець тiеi, що молодше, сестри вони, чи що… Чи схожi… Обидвi бiлявi… Бачиш? Подивися, ось чоловiк i дружина, вони про щось сперечаються. Подивися, ось молодий чоловiк котить коляску з немовлям… А он яка гарна йде!.. А ось, подивися, мужик якийсь сумний, неприемностi в нього або зуб болить… Бачиш?

Вони сидiли на кам’янiй лавi, спиною до руху, обличчям до потоку Людви на тротуарi.

Сашко все говорив i говорив, а Улiя вдивлялася, намагаючись побачити те, чого не бачила нiколи ранiше.

Сашко говорив, мова його була монотонна, як шелест шин по асфальту; за iхнiми спинами вихлюпувалася Людва з дверей-гармошок, тремтiли дроти й перегукувалися сигнали. Улiя заплющила очi: голова закрутилася. Вона на мить вiдчула, немов летить уздовж гiрлянди лiхтарiв, що прямуе в точку, де узбiччя сходяться i нiхто не бувае нещасливий.