Промінь

– Ти самовпевнена, але для шiстнадцяти рокiв – чудовий результат. Ти вроджений педагог. Може, ти помiтила, що я до тебе придивляюся…

Вони бiгли разом, поруч, на широкiй бiговiй дорiжцi, а перед ними на панорамному об’емному екранi мiнявся пейзаж: зеленi схили пiд сонцем, з далекими фiгурками оленiв на випасi.

– До мене всi придивляються, – вирвалося в Лiзи. – Пiсля тiеi iсторii, з петлею на шиi.

– У кожного з нас е iсторiя, це нормально. До речi, ти ж… ти бачиш тепер у своему життi сенс?

– Я знала, що цих дiтей приписали до мене у виглядi терапii, – вiдгукнулася Лiза пiсля паузи.

– Не тiльки. Послухай, я бачу в тобi людину, здатну продовжувати мою справу. У вашого поколiння народяться дiти, виховати iх – велика мiсiя. І великий тягар. Дуже скоро це стане твоею мiсiею, i твоiм тягарем. Ти повинна будеш доробити те, що почала я.

Лiза вiдчула, як збиваеться вiд бiгу дихання. А Марiя бiгла легко, i дихала рiвно, i футболка в неi була суха.

– Ти у чудовiй формi, – Лiза пiймала себе на легкiй заздростi.

 – Через тридцять рокiв тобi виповниться сiмдесят п’ять. Не бачу жодноi причини, чому б здоровiй лiтнiй жiнцi не нести свiй тягар далi.

– Є причини, – сказала Марiя.

Вiд звуку ii голосу Лiзi стало холодно, хоч гарячий пiт стiкав по лобi й по скронях. У цих двох словах пролунав вiдгомiн страшних казок, вiд яких дiти затуляли вуха, от тiльки Марiя нiколи не була казкаркою.

– Що таке цивiлiзацiя? – Марiя повела розмову в iнший бiк. Вона помилилася, подумала Лiза, й одразу усвiдомила помилку.

Тепер виправляе. Такi люди, як Марiя, помиляються рiдко.

– …Цивiлiзацiя, – говорила на бiгу Марiя, – насамперед система цiнностей. Легко пiдтримувати вогонь у величезному багаттi. А спробуй пiдтримати його в единiй вуглинцi на вiтрi. «Промiнь» – тонка трiска, що несе вогонь крiзь холод, порожнечу, темряву… Хiба не гiдна мета для життя? Багато хто про таке мрiяв…

– Ти не доживеш до Прибуття? Чому? Хiба ти це знаеш?!

– Дурницi, – Марiя сповiльнила бiг.

 – До чого тут «не доживеш»? Моя робота – забезпечити змiну поколiнь. На старiсть менi хочеться побачити учнiв, якi в чомусь мене перевершили!

Вона брехала, i усвiдомлення цього виявилося таким болючим, що Лiза не змогла продовжувати розмову.

ДЕНИС

Вiн повернув ручку, i дверi, до того замкненi, вiдчинилися. Увiмкнулася й моргнула лампочка на стiнi коридору, в вiдразу за нею – iнша. Немов болотнi вогнi, що вказують дорогу. Денис пiшов за вогнями.