Промінь

Лiза сидiла в терапевтичному крiслi, утикана iнжекторами, зi странгуляцiйною борозенкою на шиi. Посилювач звуку, закрiплений на горлi, допомагав iй говорити.

– У тебе е не просто сенс життя, – вiн говорив, наче йшов у магнiтних черевиках, опираючись на кожне слово. – У тебе е завдання, мета. Як у солдата, як у пiлота. Ти сьогоднi зрадила нас усiх… спробувала зрадити.

– Я не хочу бути солдатом чи пiлотом. Я не записувалася до вас в екiпаж.

Вона насилу говорила, але очi дивилися шалено, прямо Максимовi в зiницi.

Це не була примха, i не була гра. Максим i ранiше знав, що його дочка вперта, але тепер внутрiшня сила, слiпа лють цiеi дiвчинки з синцями на шиi налякали його до мокрих штанiв.

– Нiхто з нас не вибирав батькiв, – сказав вiн м’яко. – Ну вибач, що ми з мамою народили тебе на борту «Променя», де твое життя пiдпорядковане великiй мiсii. І в тебе е друзi, безпека, особистий простiр, турбота, навчання, гра. Океан, лiс, гори…

– Це фальшивка, – сказала Лiза.

 – Проклинаю вас разом з вашим «Променем».

І, замружившись, вiдкинулася на спинку крiсла.

* * *

– Це була наша головна робота, кванти, i ми ii провалили.

«Кванти» – вони стали так себе називати ще перед стартом. Кванти одного Променя. Слово виявилося живучим.

Тепер вони сидiли на краю кручi над рiчкою, сонце схилялося до верхiвок лiсу на тому березi. Пахло хвоею, дув легкий вiтер. Зiр, нюх, дотик i слух переконували людей, що вони бачать захiд сонця, що в сутiнках пiднiмаеться туман, i скоро стане прохолодно.

Усi пам’ятали, що немае нi рiчки, нi кручi. А якщо й будуть, то не скоро.

– Ми провалили, – з натиском повторила Марiя. – Виростити й виховати дiтей, щоб вони були кращi за нас! Сильнiшi, розумнiшi, стабiльнiшi! Щоб вони могли втримати цивiлiзацiю, збагатити й передати далi!

– Пафос оф, – пробурмотiла Анiта. – Важiлець униз.

Стало тихо, у травi верещав цвiркун.

Марiя опустила голову, Максим дотягся й стис ii руку. Несправедливо й неправда: йдеться не про пафос. Людина переживае професiйну катастрофу, можна й поспiвчувати.

– Заспокоймося, – сказав Андрiй. – Дiвчинка психонула – i сформулювала те, що турбуе iх усiх. Вони звинувачують нас, розумiете? П’ятсот рокiв тому людина могла прожити все життя в маленькому селi, бути частиною крихiтного соцiуму й нiкого не питати про сенс життя.