Самум (збірник)

– Життя – чудова штука, Ірино, – в його голосi почулися дивнi, ностальгiйнi й водночас страшнi нотки, аж дрож пройняв. – Чи не так?

Вiн поворушив пальцями, як це роблять ляльководи, керуючи марiонеткою на хрестовинi; Ірина засмикалася на пiдлозi, здiймаючи й опускаючи руки та ноги.

– Життя чудове, – демон рiзко встав, i Ірина встала услiд за ним, цiлковито втративши контроль над тiлом. – І так добре дивитися на свiт розплющеними очима, – скорчена Іринина рука потяглася до ножиць, забутих на столi. – Ах, якi яскравi барви, як свiтить сонечко…

Корячись чужiй волi, Ірина схопила ножицi, повернула лезами до себе й пiднесла до обличчя.

– Олегу, – пробурмотiла вона благально, – не треба. Я все зроблю.

– Двое очей – розкiш…

– Олегу! – заверещала Ірина. – Олежику, я все зроблю! Я клянусь!

Ножицi завмерли за кiлька мiлiметрiв од вибалушених вiд жаху очей. Потiм рука ii впала батогом, ножицi випали, i Ірина, знову здобувши владу над собою, насилу встояла на ногах.

– Вiзьми фотографiю, – скомандував демон.

Ірина схопила фото тремтячою рукою. Бiлобровий хирляк, зубата брюнетка, блондинка в окулярах.

– Невже тобi iх не шкода? Невже не цiкаво, чому людина, у якоi е все, раптом вирiшуе… поквитатися з життям?

– Дуже цiкаво, – пробелькотiла Ірина.

– Брешеш.

– Менi iх дуже шкода. Надзвичайно. Я все зроблю, щоб нiчого не сталося…

– Лицемiриш, – гiрко визнав демон.

На кухнi задзвонив вiдьмин мобiльний. Ірина не поворухнулася, так i сидiла з фотографiею в руках; телефон дзвонив i дзвонив.

– Вiдповiдай, – сказав демон. – Це може бути важливо. Ірина послухалась, як автомат. У кухнi було вiдчинене вiкно;

Ірина з тугою глянула у двiр – там зараз було стiльки народу, що жiнцi, яка раптово випала б iз вiкна другого поверху, не дозволили б заподiяти собi шкоду. Викликали б «Швидку», i ага: рецидив, палата, довгi рукава…

Номер на дисплеi висвiтився туманно знайомий, але не Вiчин.

– Алло, – сказала Ірина дерев'яним голосом.

– Ірина? – заговорила дiвчина на тому кiнцi дроту, i вiдьма моментально впiзнала голос.

– Катя, – пробурмотiла вона, вiд подиву трохи збадьорившись.

– Так, це я… Я так i не сказала «дякую». Я хочу подякувати… Ви врятували менi життя.

– Та нi, – Ірина захекалася. – Я просто…

– І… навiть бiльше, – Катин голос затремтiв. – Якби не ви, я б зробила величезну дурiсть… i пiдлiсть. Ви мене врятували. Просто знайте це, от i все.

– Е-е, – сказала Ірина.