Мігрант

 – Та менi хочеться вiрити, що Земля вибухнула за кiлька мiсяцiв по тому, як я пiдписав мiграцiйний договiр. За це гидке бажання я себе зневажаю».

Вiд табору вiйнуло нормальним, зовсiм земним духом смаженого м'яса. Крокодил сковтнув слину: гризота на цiм островi не доречнiша за шипований нашийник на йоркширському тер'ерi. Дорiг у нього всього двi: завоювати собi статус на Раа або знайти спосiб повернутися додому. Або спершу завоювати статус, а потiм за його допомогою вiднайти шляхи назад.

Уже йдучи до вогнища, Крокодил подумав: «Що, коли Айра публiчно прожене його вiд вогнища пiд тим приводом, що «вiн дров не носив, вiн пiчку не топив, вiн кашу не варив»?!

«Заразом i перевiримо», – вирiшив вiн похмуро.

* * *

Нiхто йому й слова не мовив. Усi зробили вигляд, що мiгранта тут нема.

Соковите м'ясо шматками лежало на величезному жорсткому листi. Тушi «бика» вистачило, аби досхочу нагодувати юрбу голодних пiдлiткiв. Наситившись, учорашнi хлопчаки, а нинi повноправнi громадяни Раа, вишикувалися в довгу шеренгу – найстаршому було рокiв вiсiмнадцять на вигляд, наймолодшому – не бiльше чотирнадцяти, але Крокодил знов здивувався, якi вони високi.

Мабуть, у цiлому вищi за дорослих; iхнiй iнструктор, кремезний мовчун, був на пiвголови нижчий вiд будь-кого з них. Новоприбулi на чолi з Айрою розташувались «у партерi»; iнструктор «староi» групи пройшовся перед шеренгою, значущо зазирнув кожному в очi, а потiм крикнув: «Є!» i скинув у небо кулак. Пiдлiтки повторили його вигук i жест – вiд реву тридцяти горлянок здригнулися високi крони. І враз просто з повiтря долинула пiсня.

Негучно, але на диво доладно спiвали хлопцi, що пройшли Пробу, а новоприбулi пiдспiвували впiвголоса, нiби потай. Ударили долонi, застукали палицi по стовбурах, вiдбиваючи ритм. «Це наше право, – спiвалося в пiснi. – Ми саме тут – бо маемо право. Росте трава, тече вода, човник виходить на орбiту – справедливо. Свiтиться день i темнiе нiч, я зводжу свое житло – справедливо.

Ми саме тут – бо маемо право».

Інструктор уривисто називав iмена, примудряючись потрапляти точно в ритм. Новi громадяни виходили до вогнища. При свiтлi вогню iхнi обличчя здавалися мiдними, губи в багатьох лиснiли вiд м'яса. Не було варварських обрядiв – нiкого не мазали кров'ю, не кололи голкою, нiхто не гопцював у пiр'i, – тiльки пiсня звучала, за кожним куплетом набираючи потуги. У нiй чути було глуху, глибоко сховану погрозу.