Мідний король

Жебрак сидiв, дивлячись униз, майже так само байдужий, як птах, але Розвiяр його впiзнав: це був весляр з «Луски», ще недавно молодий i балакучий, а тепер зморшкуватий, сiрий на виду, з гнiйною раною на лобi.

– Гей… Гачок?

Шлоп, повернувшись, почав лаятись. Не зважаючи на нього, Розвiяр ступив уперед, нахилився до жебрака; той пiдняв очi – i не впiзнав пiдлiтка-весляра, з яким колись сидiв поруч на лавцi.

– Гачок! – Розвiяр усе бiльше лякався, дивлячись у його каламутнi очi. – Це я, Розвiяр… гекса, пам’ятаеш?

Жебрак мовчав.

– Де Арвi та Лу? Де «Луска»?

– Узяв патруль, – сказав жебрак з виразним зусиллям. – На гарячому. Усiх потопили. Мое щастя, що мене ранiше донний дракон пожмакав. – І, скулившись, вiн знов уп’явся на оцупки своiх нiг, що стирчали з-пiд рогiжки.

* * *

Вхiд у бiблiотеку нагадував ворота в’язницi – стiльки ж запорiв, замкiв, залiзних ланцюгiв i заклепок. Розвiяр iз жалем вiддав обидва клинки Шлоповi, узяв на плече сумку з письмовим приладдям i запасом iди на три днi.

Його впустили. Двое охоронцiв перерили сумку, перенюхали ковбасу i сир, розломили окраець хлiба, покуштували води з боклажки. Потiм повели його новим вузьким i темним коридором; Розвiяровi захололо в животi. Невже вiн усе життя мучитиметься, опинившись у тiсних стiнах?

У квадратовiй комiрцi, сухiй i чисто виметенiй, його зустрiв чоловiк у чорних шатах до п’ят – високий, смаглявий, вилицюватий. Його довгастий череп був виголений, i над темною шкiрою ледь-ледь, короткою щетиною, пiднiмався золотий порiст.

У Розвiяра впало серце. Бiблiотекар був уродженцем Мiрте, Золотим, i перед його обличчям Розвiяр на мить вiдчув себе непотребом – як тодi на кораблi, за хвилю до падiння у воду.

Скептично пiдiбравши губи, Золотий вивчав його вiрчу грамоту; Розвiяр згадав володаря. Угоду укладено, право Розвiяра перебувати тут потверджено, i Золотий мiшок, надутий свiдомiстю власноi важливостi, не може прогнати його тiльки тому, що Розвiяр – гекса.

Бiблiотекар вiдклав папiр. Його свiтло-карi, дуже пильнi очi втупились у вiдвiдувача люто й весело.

– Отже, такий собi Розвiяр, – спiвучо протягнув Золотий, не ховаючи насмiшки. – Заборонених предметiв нема?

– Їдло не заборонено? – Розвiяр бухнув свою сумку на стiл перед бiблiотекарем. – Чорнило? Пера?

– Вiдповiдаемо питанням на питання, – Золотий примружився, його карi очi налились медом. – Чорнило й пера я тобi дам своi, це полиш. А iдло показуй.

Умiст сумки знову витягнено й переглянуто.