Мідний король

У порт Фер до свiту не можна було показувати носа – про це водно правили i Шлоп, i трактирник, та Розвiяр i сам розумiв, що його свобода й два клинки мало важать проти вiками встановлених традицiй розбiйницького порту. У Фер було два обличчя, нiчне та денне, i в кожного його жителя було два обличчя; вечорами вартiвники, що служили градоначальнику, вiдходили з мiста, i вранцi поверталися, щоб, обходячи вулицi, пiдiбрати три-чотири трупи – iнодi зi слiдами катування.

Запах у мiстi Фер нагадав Розвiяру один iз найсумнiших днiв його життя – день, коли його продали на тутешньому ринку.

Його внутрiшня свобода зачаiлась, наче заморожена, зате молодший iнтендант ожив, як риба у свiжiй водi. Розвiярова скутiсть потiшала його; не доходячи до порту, Шлоп збочив у вузьку, але чисту вуличку i за кiлька хвилин вивiв супутника до «найкращоi харчевнi мiста» – мiсця i справдi видатного.

– А от кину тебе, дурня, посеред вулицi – i дня ж не проживеш. – Шлоп обгризав пташину кiсточку, сидячи на терасi, з якоi видно далекi вiтрила.

– Може, й так, – погоджувався Розвiяр. Море притягало його; десь там, у порту, могла стояти «Крилама». А може, «Луска».

– То навiщо ти зi мною сварився? – Шлоп зсував брови. – Подумай, га?

– Я не сварився. – Розвiяр бовтав ложкою в тарiлцi з юшкою. – А що без вашого досвiду менi тяжкенько буде… То я на те вас iз собою i покликав.

– Щеня, – сказав Шлоп iз незрозумiлим виразом.

 – Уже не знаю, за що володар тебе наблизив, м’ясо ти базарне.

– За «м’ясо» горлянку перерiжу, – недбало пообiцяв Розвiяр. Шлоп скинувся з ним поглядом – i нервово всмiхнувся.

– Гаразд… До бiблiотеки я тебе доведу, а назад сам дорогу запам’ятовуй. Тут, вранцi, третього дня, чекатиму тебе. Пiдожду до вечора, а потiм…

– Повернетеся в замок без мене? – спитав Розвiяр.

Шлоп роздратовано вiдсунув порожню тарiлку.

Бiблiотека розмiщувалась у порту, в одному кварталi зi складами деревини, алкоголю, шкiр, харчiв, тканини; Шлоп ступав по набережнiй гордовито й неквапно, мов старий мiстянин.

Розвiяр iшов слiдом, тримаючи одну руку на ефесi, а другу на гаманцi.

– Подай калiцi!

Голос був нелюдський. Розвiяр, здригнувшись, повернув голову й побачив жебрака з говорящим птахом на плечi. Птах, байдужий до всього, повторював завченi слова; крила в нього були пiдрiзанi, на нозi – ланцюжок.