Мідний король

Убивати звiруiнiв i до, i пiсля твоеi смертi – про той випадок, якщо тебе застрелять. Кого ти вiзьмеш iз собою?

Розвiяр назвав iмена. Володар вигукнув iх, повторили вартiвники бiля дверей, почувся тупiт нiг – наказ поспiшали донести до казарм.

– Звели iм прикривати тебе щитами, – сказав володар. – Я не хочу, щоб тебе убили, гекса, це буде велика прикрiсть для всiх нас… Ти готовий узяти цю владу?

– Так, володарю.

– Бий!

Сiтка з яйцями погойдувалася не близько, але й не далеко. Розвiяр на пiвкроку наблизився до печi, узяв багор напоготiв, наче спис, i точно, як на навчаннях, ударив багром у вiдкриту пащеку печi, i розлупив шкаралупу яйця, що лежало скраю.

Нараз вiдскочив – так вiйнуло жаром. Навiть володар поступився; скинувши рештки шкаралупи вниз, на попiл, личинка вогнянки вирвалася з бурхливоi пащi вогнища i, розсипаючи iскри, усiлась перед пiччю на камiнну пiдлогу. У гарячiй кiмнатi опинились лицем до лиця володар, молодий вартiвник i потворна личинка вогнянки, слухняна «маленькому гекса».

Розвiяр декiлька хвиль мовчав, не зважуючись заговорити.

– Що?

– Можна спитати… володарю?

– Тiльки швидко.

– Чому…

Вiн хотiв спитати, чим заслужив таку довiру. Зараз вiн може наказати личинцi убити володаря й варту, а потiм розбити решту яець i сам стати володарем – не тiльки замку, але всього свiту, якого можна сягнути за три днi. Вiн явиться до Джаль – з вогнянкою при нозi, i бiльше нiхто, жоден чоловiк не насмiлиться не тiльки до неi торкнутись – поглянути на неi! Владання, свобода, могутнiсть, – це було, наче прiрва, наче вогненна яма печi, палюча й принадна аж до запаморочення.

Володар зрозумiв його без слiв. Не злякався, не розгубився нi на мить. Розтягнув осмiхом губи зi шрамом:

– Я поясню… коли ти повернешся. А тепер iди, маленький гекса… І покажи, на що ти спроможний.

* * *

Тисячi й тисячi крокiв. Розвiяр умiв бiгати: найхиткiший камiнь не зрушувався в нього пiд ногами, так легко й рiвно вiн нiсся по широкiй дорозi-карнизу.

Із темряви виривалися скелi й провали. Дорога оперiзувала гiрське пасмо, то притискаючись до його боку, то небезпечно вiдсуваючись, зависаючи над прiрвою. За спиною гупотiли чоботи вартiвникiв, недавнiх наставникiв, тепер пiдлеглих, але тiльки на Розвiярi лежала володарева довiра, i тiльки на ньому – вiдповiдальнiсть за долю багатьох людей, живих, мертвих i приречених.