Мідний король

Поки сотник Бран був на перевалi, поки стерiг пiдступних тварюк нагорi – вони напали знизу, i виявилося, що в замку не вистачае людей.

– У мене е для тебе робота, мудрагелю. Зараз ми разом пiдемо до пiчки… ти знаеш, до якоi. Ти вiзьмеш яйце й розiб’еш шкаралупу. Потiм попрямуеш до Нижнiх Печер, прихопивши з собою… кiлькох людей, сам вирiшиш кого. Я наказую тобi: убити все, що на чотирьох ногах i що на двох. Повернути череду. Вiдшукати вцiлiлих горян i переконати iх, що вони не беззахиснi, що данина, яку вони платять, означае певну смерть усiм iхнiм ворогам.

– Так, володарю, – сказав Розвiяр по малесенькiй паузi.

– Добре. Ходiмо.

Кiлька хвилин до пiвночi. Розвiяру так i не довелося стати на свiй пост на середнiй галереi. І тепер, ступаючи слiдом за володарем по довгому коридору, вiн не мiг звiльнитись вiд думки: що коли Джаль його жде?

Вона повiрила йому. Упоралася зi страхом. Вона кiнець кiнцем покохала його й готова ризикнути. Вона стоiть бiля дверей своеi кiмнати i дожидае умовного сигналу, а сигналу нема.

Дорогу освiтлював один iз охоронцiв володаря. Вогонь смолоскипа висвiчував гладеньку стiну праворуч i камiнне мереживо лiворуч, химерне, вiдшлiфоване до блиску, з зiрками в отворах. Таке мереживо, подумав Розвiяр, можуть вирiзати з каменю тiльки людськi руки, навряд чи скельнi черв’яки спроможнi зробити такий витончений витвiр… Кочегари працювали вдень i вночi, крутилися блоки, пiднiмаючи знизу бочки з вугiллям. Простора зала з низькою стелею була залита червоним свiтлом пiчки.

– Кочегари – геть. Варта – лишитись. – Володар пiдiйшов до печi, витягнув шию, вглядаючись усередину, немов не помiчаючи страшноi спеки. – Бери багор, гекса.

Розвiяр вибрав багор бiля стiйки, де, мов списи у зброярнi, чекали своеi пори лопати, вогнетривкi щити й приладдя, схоже на звичайнiсiньку кочергу. Челюстi печi були крихiтними проти ii велетенського черева; Розвiяр зупинився поряд з володарем, зирнув у вогонь, i в нього запаморочилось у головi.

Володар витягнув ключ. Прокрутив в отворi; пустився механiзм, напружено заскреготiли ланцюги, пiдтягаючи до челюстiв печi сiтку з розкладеними по вiчках чорними яйцями вогнянки.

– Що ти iй накажеш?

Розвiяр мружився вiд спеки. Здавалося, палають брови.

– Іти слiдом за мною. Убивати звiруiнiв.

– Неправильно.