Мідний король

Сонце сiдало в море, Розвiяр не мiг його бачити, але за поблисками на водi, за кольором повiтря вiдчував: сонце потонуло рiвно наполовину.

Старий мовчав. Плескалися хвилi бiля берега.

– Гей, Маяче, ти заснув?

Плутаючись у просоленому ганчiр'i, Розвiяр вибрався з-пiд мушлi. Вiн не до кiнця розумiв, спадае на нього щастя чи бiда, але не мiг залишатися на мiсцi. Майже бiля самого берега похитувався темний корабель, вiн стояв до маяка кормою, розчепiривши весла, i здався Розвiяру схожим на чорного птаха – пластуна.

На кормi, спершись ногою в барильце, височiв молодий чорнобородий чоловiк у бiлiй сорочцi, заплямованiй, здаеться, кров'ю. Його лiва рука лежала на перев'язцi. Вiн першим побачив Розвiяра.

– Худющий, – оголосив свiй висновок. – Але гекса всi витривалi, навiть напiвкровки. Хлопче, давай на борт!

На ходу, спотикаючись у камiннi, Розвiяр натягнув сорочку й штани, зашкарублi, колючi, але ще не дуже рванi. Старий не озирнувся. Розвiяр зупинився поряд, запитально зазирнув у обличчя, облямоване, як вiнчик, бiлим волоссям.

Старий подивився йому просто в очi – уперше за весь час, що Розвiяр прожив на островi.

– Слухай, – сказав старий ледь чутно. – Кладеш на камiнь, рукою малюеш отак, – вiн чиркнув у повiтрi правою рукою, склавши пальцi пучками, – i кажеш…

Його голос iз шепоту перетворився на ледь чутний шелест, але Розвiяр почув.

– Кажеш: «Мiдний королю, Мiдний королю. Вiзьми, що цiную, подай, що потребую». Запам'ятав?

– Мiдний королю…

– При людях не повторюй!

– А що кладеш? – Розвiяр насупився, вiн хотiв попрощатися i сподiвався вiд старого iнших слiв.

– А що ти цiнуеш, те й кладеш, – рiзко сказав старий i вiдвернувся.

– Гей, хлопче! – квапив чорнобородий у бiлiй сорочцi. – Довго тебе ждати?

– І що буде? – Розвiяр ближче нахилився до старого.

– Нiчого не буде! – вигукнув той iз незрозумiлою злiстю. – Іди!

Бiльше з нього не можна було витягти й слова. Зважившись-таки, Розвiяр увiйшов у воду, вплав дiстався до галери, i його пiдняли на борт.

* * *

Галера називалася «Луска».

Усю нiч Розвiяр веслував, сидячи на лавцi мiж лисим, голим до пояса чоловiком i другим, зовсiм молодим, балакучим i липучим. Розвiяровi трудно було розмовляти на веслах – вiн не умiв, не звик гребти i швидко втомився, а молодий сусiда знай розпитував його, хто вiн i звiдки, i вимагав нових деталей, поки й собi не виснажився i не замовк.