Королівська обіцянка

)

– Чудово… Ти зараз Королiвство не впiзнаеш. Народу наiхало – тисячi! Мiсто, крамницi, майстернi, навiть цирк свiй на околицi е. Циркачi не хочуть вiд’iжджати – у вас, кажуть, весело, люди щедрi й умiють дивуватися…

Я згадала, що казав менi колись Оберон. Там, де люди вмiють дивуватися, е мiсце для чарiв. Там розквiтае тонкий свiт – чарiвна оболонка звичних предметiв.

– Принцесам побудували Храм Обiцянки. Туди люди юрмами сунуть – подивитися. Принцеси танцюють, спiвають, вивчають науки.

І кожен ранок починають бiля дзеркала – розглядають, чи не пробилася в когось перша сива волосина?

– Та скiльки ж iм рокiв? – запитала я непевно. – Двадцять з маленьким хвостиком?

– Ну то й що? Одна волосина може просто випадково вирости. Принцеса, примiром, побачить мишеня, злякаеться – волосок i посивiе…

Гарольд говорив, звiвши докупи брови й дивлячись прямо перед собою. Ми сидiли на лавочцi в маленькому запиленому парку. В брудному озерцi юрмилися качки – вимагали хлiба.

У мене десь валялися в рюкзаку залишки бутерброда, але речi, якi повiдав менi Гарольд, були надто серйозними.

– Слухай, – поцiкавилася я роздумливо. – А… з кимось iншим iм можна одружитися?

– Та тих женихiв – хоч греблю гати… – Гарольд дивився на качок. – І нашi, й чужоземнi. Моряки, купцi, лицарi. Приходять у храм, начебто просто в гостi, й починають один з-поперед одного хвости розпускати. Якийсь капiтан залишив свое судно, команду, уявляеш? І переселився до нас.

Так закохався в Ортензiю – не пiду, каже, без неi. Ти думаеш, вона на нього хоч краем ока глянула? У них одне на умi, торочать свое – подавай iм принца. Ах, нi? Тодi до побачення!

– От дурненькi! – сказала я спересердя. – Нащо iм принци? Чим принци кращi за iнших? Узяти хоча б нашого… Як вони там, до речi, принц Олександр iз принцесою Ельвiрою?

Гарольд знизав плечима:

– Живуть, як i передбачалося. Вона на ньому мало не верхи iздить.

Дiти у них – уже трое…

– Та невже?

– Звичайно. Взагалi, багато хто одружився за цей час, купа дiтей народилися.

– А… – я затнулася, покосувала на Гарольда. – Слухай… А ти… теж одружився?

Вiн потупив очi. Його щоки трiшки зарум’янилися:

– Угу. Син у мене. Пiвтора рочки.

– А-а-а, – сказала я тихо.

Ну уявiть: ось ви не бачите людину чотири мiсяцi. Ви звикли, що вiн вам нiби старший брат. І… не зовсiм брат. Коротше, друг.