Королівська обіцянка

І одягнений несхоже: сорочка картатенька навипуск, свiтла вiтрiвка (не вельми чиста), джинси, розтоптанi кросiвки… (Я ж його звикла бачити в дорожньому костюмi мага!)

– А Оберон знав?

– А ти гадаеш, вiн залишив би тебе без единоi звiсточки аж на шiсть рокiв?

– Так, – я прикусила губу. – І що ж, за цей час вiн не знайшов хоч одного принца?

Гарольд опустив голову:

– Вiн шукав. Але ж у нього – жодноi вiльноi хвилинки. То дракон унадився посiви палити. Там пiрати напали на узбережжя. Там купцi завищують цiни… Вiн, звичайно, посилав гiнцiв туди-сюди, але всi повернулися нi з чим.

– Що, зовсiм-зовсiм немае принцiв?!

– Ну, панiкувати поки ранувато, – сказав Гарольд без особливоi впевненостi. – Знаеш… Ходiм-но до лiсу чи кудись iнде. Тут такий сморiд…

Я потягнула носом, але нiчого не вiдчула.

– Звiдки смердить?

– З вулицi. Вiд цих, що iздять.

– А-а, вихлопнi гази… Ходiмо до мене додому. Я кватирку зачиню.

– Нi, – Гарольд рiшуче похитав головою. – Менi такий дiм не подобаеться, вибач.

– Парк?

– Ну, так. Ходiмо. Погода гарна.

– Гаразд, – я знову закинула рюкзак на плече. – Пiшли.

На виходi з двору мене наздогнав Макс.

– Лiно, можна тебе на хвилиночку? – запитав напруженим голосом.

Я пiдiйшла:

– Чого тобi?

Макс нервував:

– Хто це?

– Мiй друг.

– Куди ти з ним iдеш?

– А тобi що?

– Лiно! Ти поглянь на нього! У нього ж таке лице… наче вiн убивця! Це дорослий мужик, навiщо ти йому потрiбна?!

Я примружила очi:

– Ти мене що, виховувати зiбрався?

– З глузду з’iхала… – сказав Макс вражено.

– Я з ним билася плiч-о-плiч, – сказала я сухо. – Вiн менi не раз життя рятував. А я – йому. Його звуть Гарольдом, i вiн таке бачив, вiд чого ти б водномить наклав у штани. І якщо ти хоч комусь скажеш, що я з ним пiшла – можеш заздалегiдь справляти поминки, вiн тобi голову зiтне… Втямив?

Я пiшла, а Макс застиг як укопаний. Я подумала мигцем: може, даремно я так? Може, це занадто?

Але Гарольд крокував поруч, вороже косував на авто, що мчали вулицею, i думки моi переметнулися на iнше.

* * *

– Ну, розповiдай швидше, як там усi? Як нашi?

Я називала жителiв Королiвства «нашими» абсолютно природно – мала право. Бо ще зовсiм недавно я, як маг дороги, захищала iх, допомагала вибиратися з халеп, лiкувала, дiлилася своею силою й навiть одного разу зварила у великому казанi кашу. (Щоправда, каша трiшечки пiдгорiла.