Королівська обіцянка

Лiворуч, трохи осторонь, рiв був завалений кам’яними брилами, i по iхнiх гребенях можна було перебратися на той бiк.

Уймi було просто – вiн переступав з каменя на камiнь. Менi заважав посох, i, якщо чесно, ноги були короткуватi. В одному мiсцi я не втрималася й сповзла по слизькому каменю майже на самiсiньке дно.

Людожер, на мiй жах, одразу не став мене витягати. Вiн, навпаки, зiстрибнув, перелетiв через мою голову й приземлився на днi – беззвучно.

Присiв. Торкнувся чорного каменя.

– Тут був вогонь, – у голосi його звучало задоволення.

Звук вiдбивався вiд низькоi стелi, вiд скель i вiд стiн рову – здавалося, сама печера говорить свистячим багатоголоссям. – Для дурнiв, значить.

– По-твоему, дурнi гiршi за iнших? – запитала я дратiвливо.

– Нi, – Уйма почухав бородище. – Там, з другого боку, взагалi незрозумiло що. Дiрка. Порожнеча. Для боягузiв, значить, – довго летiти.

– Отже, боягузи – найгiршi?

Уйма подивився на мене з пiдозрою. Хотiв вiдповiсти, але щось привернуло його увагу.

Вiн нахилився й витяг iз кам’яного кришива тьмяний погнутий меч iз рештками кистi, що в нього вчепилась.

Струсонув кiстки разом зi зотлiлим рукавом. Із задоволенням примiрявся до меча, змахнув i так, й отак – аж повiтря засвистiло.

– Це що, теж залишилося вiд мертвих? – у мене занило пiд ложечкою.

– Це вже потiм, коли живi тут ходили, – сказав Уйма вдоволено. – До Печатки йшли. Хотiли, значить, назад вибратися, некроманти, жритраву.

Я спробувала вилетiти на уламок скелi. Нiчого не вдавалося.

– Уймо, ми що, так i будемо в ямi сидiти?

– Не будемо.

Вiн подав менi цупку п’ятiрню, i я вчепилася в неi майже з полегшенням.

– Важко бути мертвим… – бурмотiв Уйма, допомагаючи менi вибратися на протилежний край рову. – І без того важко, а тут ще й некроманти. Попався б менi хоч один…

– Звiдки ти знаеш, хто такi некроманти?

– Звiдки? А у нас на островах вони тисячу рокiв гнiздилися, та от лихо – iх жерти незручно…

– Отруйнi?

– Не те щоб таке. Непристойно iх жерти.

Один раз некроманта з’iси – потiм усе життя тицяти пальцями будуть.

Я заглянула у волохате обличчя Уйми. Через оту кущувату бороду й не зрозумiеш – каже вiн правду чи знущаеться.

* * *

Ще приблизно через пiвгодини ми вибралися на вузький кам’яний карниз. Печера залишилася позаду – над нами було чорне небо без мiсяця й зiрок. Вiтер смердiв димом. Попереду, схоже, простяглася рiвнина – я побачила багато вогнiв, що стiкали до одного великого пожарища.