Королівська обіцянка

Цiкаво, що це – храм? Чи палац якогось мiсцевого багатiя?

Я наблизила обличчя до скла i пiдвелась навшпиньки. Мiсто видавалося величезним, воно простяглося до самого моря, i я, скiльки б не витягувала шию, не могла розгледiти його уповнi. Скiльки ж там живе люду?

Коли Королiвство прийшло сюди – нас було десь зi сто, не бiльше. Але в перший же день будiвництва з’явилися новi люди – сказали, що шукають роботу…

Оберон завжди стверджував, що Королiвство, щойно вкоренившись на новому мiсцi, тут же притягуе до себе нових i нових людей, яким не терпиться з ранку до ночi зводити стiни, кувати залiзо, будувати, майструвати, займатися торгiвлею! Але одна рiч – знати, i зовсiм iнша – побачити це мiсто на мiсцi колишньоi пустки!

Не знаю, як довго я дивилася на це диво.

Звiдкiлясь, принаджена сонячним свiтлом, виповзла муха i стала битися об вiтраж, i тодi я спохопилась: де ж Гарольд! Де Оберон?

Я зрозумiла, що можу зустрiтися з королем iз хвилини на хвилину, – i раптом захвилювалась. У мене з його величнiстю складнi стосунки: з одного боку – вiн менi як батько (тут Гарольд мае рацiю).

З другого – я його трiшечки боюсь… Не тому, звичайно, що вiн умiе вбивати поглядом (а вiн умiе), а тому, що менi страшно перед ним осоромитись. Якось таке уже траплялося…

Є тут якесь дзеркало?

Я обережно опустила штору на мiсце. Пригладила волосся; добре було б знайти якесь дзеркало. Чи хоча б… Повертаючись, я рiзко вiдступила вiд вiкна – i врiзалася, ну просто-таки налетiла на людину, що тихо стояла у мене за спиною.

Вiд несподiванки злякалась. Вiдсахнулася. Наiжачилась – i тут злякалась аж до мурашок по спинi…

– Ваша ве…

Вiн анiтрохи не постарiв. Жодного сивого волоска не додалося в акуратно пiдстриженiй бородi. Нi однiеi новоi зморщечки на чолi й щоках.

– Доброго дня… ваша величносте!

У волоссi короля виблискував золотий обруч. У походi Оберон не носив корону. Але тепер – iнша рiч: тепер вiн живе у замку i править великою краiною! І хоч одягнутий вiн був по-королiвськи, горностаева мантiя на його плечах не вражала зайвою пишнотою i не здавалася карнавальним костюмом.

Вiн мовчав i розглядав мене якось вiдсторонено, нiби вперше бачив. І я раптом подивилася на себе очима ось цього величного короля – припхалася без дозволу… Без виклику! Нi з того нi з сього, з якихось своiх мiркувань, самовiльно й самоправно, як зазначив Гарольд…

А де, до речi, Гарольд? Що ж менi тепер – самiй вiддуватися перед його величнiстю?

Минали хвилини, а Оберон мовчав.