Ключ від Королівства

А коли ми перетнемо кордон… Слухай, ти справдi така тупа?

– Вiд тупака чую! – вiдрiзала я.

І ми посварилися на вiки вiчнi.

* * *

Заночували на березi рiчки, на пагорбi, де повiвав вiтерець, i комарi майже не кусали. Конi паслися в темрявi, тихенько пофоркуючи. По всьому табору горiли багаття. Люди вешталися вiд вогню до вогню – бувало, що стражник пiдсiдав до кухарiв, а егер – до музикантiв. Хтось спiвав – i дуже гарно, аж за душу брало. Подекуди смiялися – мандрiвники ще не потомилися, у них було легко на серцi, вони без жалю кинули все, що було в минулому, i тепер з надiею простували у майбутне…

Менi не хотiлося сидiти поряд iз насупленим Гарольдом, i я пiшла прогулятися.

Спустилася до рiчки. Жаб’ячий хор виконував свiй традицiйний вечiрнiй концерт. Торкнулася рукою води – нi, купатися зарано, ще холодна.

Хоча хтось купався.

Хлюпався, пiрнав аж насерединi рiчки. Кректав вiд задоволення. Чоловiк. Менi стало соромно: звiсно, вiн роздягся, а я нiби тут пiдглядаю. І щоб не опинитися в дiткливiй ситуацii, я швидко пiшла вгору, до табору.

Дорiжка загубилася в сутiнках. Добре, що на менi були високi чоботи – не лякае нi роса, нi кропива. Я спотикалася об купини, лаяла себе й думала, що справжнiй чарiвник зараз злетiв би. Пiднявся аж до мiсяця, завис би над водою, розвiвши руки. (Господи, невже я нiколи не навчуся лiтати?!)

Я опинилася в колючих кущах i довго шукала, як звiдти виборсатися. А коли знайшла нарештi стежку, то…

– Ой!

– Вибачте.

Я майже налетiла на нього.

Вiн був одягнений у темне, а я загаялася.

– Це ви вибачте, – сказала я, пригадавши, що треба бути ввiчливою. – Просто я не бачу в темрявi.

– Правда? А я гадав, що ви – маг дороги.

Ну от. Якби вiн хотiв менi досадити – гiршого знущання й не придумаеш.

– Ну, звичайно, я маг дороги. Тiльки не бачу в темрявi. Що тут дивного?

– Нiчого, – вiн вiдступив. – То… ви йдете нагору? Може, вас провести?

– Не треба, – сказала я досить рiзко. – Ідiть собi, а я за вами.

Вiн iшов швидко – ноги ж бо довгi.

А я захекалася. Коли ми пiднялися на пагорб, стало свiтлiше вiд запалених усюди багать. Я помiтила, що волосся у мого випадкового супутника мокре.

– Це ви купалися?

– Я.

– А хiба не холодно?

– Холодно.

Я роздивилася його обличчя. Молоде. Досить симпатичне. Був у нас такий учитель географii (вiн, щоправда, всього мiсяць пропрацював. Лiпшу посаду знайшов. А шкода, ми його любили).

– А ви пiдiйдiть до багаття й погрiйтеся, – сказала я.