Ключ від Королівства

Люди сидiли на складаних стiльцях, вивчали карту, розстелену на пiдлозi, й говорили, судячи з iхнiх облич, про щось серйозне. Гарольд, не проронивши жодного слова, зсунув мене просто на карту перед Обероном, який сидiв тут же й уважно слухав спiврозмовникiв.

– Це в долинах весна суха, – сказав король, нi на мить не перериваючи розмови. – А за горами, мiж iншим, лле, i я не впевнений, що крижана купiль за цих умов – найлiпше мiсце для переходу.

Вiн узяв мою руку в свою, пiдсмикнув рукав (я побачила, на що перетворилася моя кисть, i тiльки зараз злякалася).

– …Давайте не будемо ухвалювати поспiшних рiшень. У нас щонайменше – ще тиждень спокiйноi дороги. А вас, канцлере, я попрошу дуже детально розповiсти про всi переваги вашоi пропозицii i недолiки, якщо ви iх бачите.

Моя долоня iз синьоi й грубезноi зменшувалась на очах до нормальних розмiрiв i бiлiшала. Як i ранiше, болю я не вiдчувала.

– Вас, панове радники, я попрошу зайнятися розвiдниками – мене турбуе недостовiрнiсть нових вiдомостей…

Вiн випустив мою руку.

– Гарольде, я тобою незадоволений.

* * *

Бiдний Гарольд! Менi його стало навiть жаль.

Вiн виходив iз шатра, ледве тягнучи ноги. Щоб пiдбадьорити хлопця, я наздогнала його й жваво сказала:

– А я не злякалася…

Вiн глянув на мене, i я аж вiдсахнулася. Непотрiбне йому мое пiдбадьорення! А от коли б я провалилася крiзь землю… І чим швидше, тим краще…

– Гарольде! – вiд одного з господарських возiв його гукала мати.

– Нiчого, ма. Усе гаразд.

У голосi його бринiв такий сум, що мати занепокоiлася всерйоз:

– Ти був у короля?

– Менi нiколи, ма!

І, щоб показати матерi, що вiн дiйсно не мае жодноi хвилини, Гарольд ухопив мене за комiр i потягнув туди, де бродили, поскубуючи травичку, нашi конi.

Я мовчала й не опиралася. Видно ж, що парубок сам не свiй.

Вiн випустив мiй комiр. Я ледве не впала.

Вiдiйшов убiк i сiв до мене спиною на повалене дерево.

– Навiщо ти била посохом по травi? – запитав вiн безбарвним голосом.

– Бо злякалася. Ти мене налякав.

– Я ii налякав… – повторив вiн з гiркою iронiею.

– Послухай, Гарольде. Тобто скажiть, майстре… А Оберон… тобто його величнiсть, вiн може будь-якi рани отак, навiть не дивлячись, зцiлювати?

Вiн так довго мовчав, що я вже вирiшила – не вiдповiсть.

– Нi. Тiльки рани, завданi звичайними, немагiчними… тваринами. Ну i людьми з «грубого» свiту.