Господар колодязів

 – Сир… Але це все в хатi, а там дiд… Дiдовi про тебе говорити чи як?

Дiвчина опустила очi:

– Нi, дiдовi про мене краще не говорити… А у вас у хатi немае такоi штуки, щоб погоду пророкувати?

– Є павук заговорений… На сьогоднi дощ обiцяв.

Дiвчина застогнала. Похитала опущеною головою, так що коротко – до плечей – острижене волосся загойдалося свiтлим шатром:

– У-у-у… А на завтра?

– Вiн дешевий, – сказав Юстин. – Тiльки на один день передбачае.

Помовчали.

– Ти забув, як мене звуть, – сказала дiвчина.

– Ага, – зiзнався Юстин.

– Анiта.

– Ось тепер точно не забуду.

– Це добре, що я тебе зустрiла, а не дiда, – серйозно сказала Анiта.

– Дiд теж добрий, – нерiшуче заперечив Юстин.

Анiта гмикнула. Деякий час було дуже тихо.

– Птахiв не чути, – сказав Юстин. – Погано.

– Верхiвцi, – сказала Анiта. – Я… Слухай, уночi страшно було. Їх у саду вашому ганяло штук шiсть.

– Ага, – сказав Юстин. – Менi дiд велiв сторожок налагодити, так вони сторожок зiрвали…

І знову стало тихо.

– А ось чому люди верхiвцiв бояться? – запитала Анiта. – Ну гаразд, вони можуть загнати курку, порося там… якщо не намазати заговореною смолою. Ну, ворон заганяють… Щурiв… А люди чому бояться?

– Лиховiсники, – коротко вiдповiв Юстин. – І потiм… Птахiв немае, сарана приходить. Яблука дозрiти не встигнуть, про вишню я вже мовчу… А навiщо ти коло намалювала?

– Це такий символ довiри, – сказала Анiта.

– А звiдки ти взялася?

Анiта зiтхнула:

– Слухай… Будь другом. Принеси менi попоiсти, а заодно подивися, що там твiй заговорений павук показуе. А я тебе тут почекаю. Добре?

Юстин помовчав, потiм без слiв пiдвiвся й пiшов до хати. Дiд був у сараi; не окликаючи його, Юстин потихеньку ввiйшов у хату, вiдрiзав хлiба, сиру, шматочок ковбаси, налив у невеликий глечик молока i, пiдморгнувши Вогнику, вирушив назад.

На пiвдорозi згадав, що забув подивитися на павука. Повертатися не захотiв; хмари, проти очiкування, перестали збиратись i навiть злегка розiйшлися, так що в блакитне вiконце бризнув на якусь мить промiнь сонця…

Потiм сiре пiр’я зiмкнулося знову.

Коли Юстин зi згортком i глечиком, дiстався мiсця, де залишив Анiту, – там уже нiкого не було. Тiльки порожне коло, накреслене ножем.