Господар колодязів

От близько, просто як тебе.

Юстин насупився:

– Де?

Дiвчина невизначено махнула рукою – захиталися гiлки:

– Там… На березi. Маленький, менi по колiно. У шкiряному ковпаку. Очi зеленi. Рот здоровий, як у жаби. Золотi шпори. Скочив на ворону i – ф’ють…

– Брешеш, – розчаровано сказав Юстин. – Не могла ти його так розгледiти. «Золотi шпори»… Про золотi шпори i так усi знають.

– Не брешу, – образилася дiвчина. – Утiм, не хочеш вiрити – так i не вiр…

– Шкода, що ти не Королева наiзникiв, – несподiвано для себе сказав Юстин.

Дiвчина похитнулася на своему ненадiйному сiдалi:

– Що?

Юстин зрозумiв, що не пам’ятае, як ii звуть. Треба ж, адже вона хвилину тому назвала свое iм’я! А через отих клятих верхiвцiв усе забув…

– Е-е-е, де ж сонце? – стурбовано пробурмотiла дiвчина, дивлячись угору.

– А тобi навiщо?

– Погрiтися хочу, – буркнула дiвчина.

– Замерзла? Стривай, ще не те буде. Може, i дощик до обiду збереться…

– Слухай, чого ти до мене причепився? Задушити готовий за кiлька ягiдок? Усi ви, селяни, такi жадiбнi…

– Я не селянин, – сказав Юстин.

– А хто?

– Садiвник.

– Чи не все одно? Садiвники теж жадiбнi…

Юстин розглядав пiдошви ii туфель. Нi, в цьому вона не могла прийти здалеку.

– Звiдки ти взялася?

– Нiзвiдки. З неба впала.

Юстин озирнувся. Нiякоi коняки – i навiть слiдiв ii перебування – поблизу не було.

– Ти сама? – запитав Юстин чомусь iз занепокоенням.

– Сама, – помовчавши, сказала дiвчина. – І заступитися за мене нiкому.

– А як ти приiхала? Ти по дорозi не йшла, у тебе туфлi чистi й пiдошви тоненькi… Морем?

– Морем, – погодилася дiвчина, але знову пiсля крихiтноi паузи, i ця затримка не сподобалась Юстину.

– Знаеш що? Добром злазь.

Дiвчина демонстративно подригала ногами:

– Менi й тут непогано.

– Погано, – сказав Юстин iз натиском. – А буде гiрше… Ти, сподiваюся, не русалка?

– Королева верхiвцiв, – фиркнула круглоп’ята. – Та хоч вiдьма. Як собi хочеш.

Вона дивилася на небо, i Юстин дивився теж. Чомусь уявився ворон розмiром з бика, верхова пташка, що каменем падае з пiднебесся…

– Що ти там забула? На небi?

– Нiчо…

Ймовiрно, кругла п’ята все-таки зiсковзнула з тонкоi гiлки. Дiвчина на вигляд була витонченою та легкою – одначе, падаючи, перекинула Юстина, нiби дерев’яну плашку. Замiсть того щоб зловити предмет, який летить i волае, Юстин послугував йому периною при падiннi.

Було боляче.