Господар колодязів

Звор нiчого не робить без змiсту; ймовiрно, за його задумом майбутнiй князь мусив домагатися мети будь-якою цiною, i якщо пiд час скачки доведеться до смертi загнати коня – так тому i бути…

Арунасу залишалося проiхати два кола. Юстину – чотири. Вiн не скакав – тягнувся, не наважуючись торкнутися шпорами запалих закривавлених бокiв, не наважуючись ударити, та й навiщо, все одно Арунаса вже не наздогнати…

Коли Арунас перетнув межу вдесяте, Юстин одразу ж злiз iз коняки. Вона стояла, опустивши голову, дивлячись на нього каламутними старечими очима; у цих очах не було подяки, тiльки докiр.

Арунас кинув повiд, скинув руки, нiби маючи намiр схопити в долонi сонце. Кiнь пiд ним захитався i впав, i забився в конвульсiях – Арунас вибрався з-пiд важкого тiла, накульгуючи, рушив до пiдвищення, на якому стояло крiсло Звора; в мiру того, як вiн iшов, груди його все бiльше видавалися вперед, пiдборiддя випиналося вище, це крокував не коваль i не бастард, а молодий князь, i стражники, помiтивши цю змiну, розступилися шанобливо i, здавалося, подумували, а чи не вклонитися?

Юстин пiдiйшов i зупинився в сторонi.

– Молодець, – сказав Звор Арунасу, – ти перемiг, значить… що ж. Тепер вiдпочивай, готуйсь… Я розпорядився – тебе вiдвезуть до палацу.

Ймовiрно, Арунас чекав поздоровлень, якихось теплiших i поважнiших слiв. Вiн забарився, а потiм, вирiшивши, мабуть, що його князювання тiльки починаеться i розгулятися вiн iще встигне – все тiею ж величною ходою пiшов за приставленим до нього стражником.

Юстину здалося, що про нього всi забули. Вiн уже подумував, чи не втекти пiд шумок – коли Звор пiднявся з крiсла, i блакитнi очi його зупинилися на Юстиновiм перенiссi.

– Іди сюди, – Юстин скорiше прочитав цi слова по губах, нiж почув iх.

Тiкати було нiкуди. З неприемним передчуттям Юстин пiдiйшов i зупинився за два кроки вiд Звора.

Очi Вухатого були такими свiтлими, що здавалися шматочками дзеркала, яке вiдображало небо, Юстин подумав, що цей ось красивий чоловiк iз великими, як лопухи, вухами вiв в атаку вiйська, вигравав битви i збирав генералiв до себе в намет, i що вiн, Юстин, мрiяв побачити його хоча б раз у життi, перед боем, хоча б над верхiвками списiв.

І що у нього був шанс стати з ним урiвень. Стати князем. Як дивно; хто б йому сказав вiсiм днiв тому, що вiн шкодуватиме за княжим вiнцем, який вiдплив просто з рук…

– Чому ти не боровся за перемогу? – запитав Звор.