Господар колодязів

 – Вiн здоровiший за нас усiх, он який рум’яний…

І перевiв погляд на Юстина – а у того тим часом уся кров пiшла кудись у живiт, i щоки стали, напевно, бiлi-бiлi – в усякому разi стражник гмикнув:

– Ну, тепер вiн злякався… А то червоний був, як дiвка.

Юстин мовчав.

Ось так, значить. Вiд тих вербувальникiв вiн у могилу сховався… Даремно, виходить, старався. Даремно Вогника прикiнчили, марно дiда ледве не забили до смертi… Тому що все одно – ось вона, доля. Господар Колодязiв каже – немае майбутнього, а народна мудрiсть не погоджуеться – чому бути, мовляв, того не минути…

– Я не боюся, – через силу мовив Юстин.

– І славненько, – схвалив стражник. – Он до того худого в сiдло сядеш. За спину. Зрозумiв?

– Куди? – ледь чутно закричав дiд. – Не пущу!

– Ти, старий ховраше, пiд копита не лiзь, – розважливо порадив стражник. – Пустиш ти чи не пустиш – тебе не питають…

І обернувся до Юстина:

– Що став?

…Вiн опинився за чиеюсь пiтною спиною. Босi ноги бовтались у повiтрi; кричав услiд дiд, i Юстин кричав у вiдповiдь, що не хвилюйся, мовляв, скоро повернуся…

А кiнь пустився риссю – i скоро не стало видно нi хати, нi паркану, а тiльки спина, перетягнута шкiряним ременем, спина – i трошки неба.

* * *

Вiдстань, на яку Юстиновiй шкапi потрiбно багато годин, ситi конi стражникiв здолали граючись. Один раз зупинилися бiля колодязя – умитися, напоiти коней, перекусити; бранцю дали кусень м’якого чорного хлiба, вiн вiдкусив раз – i не змiг бiльше iсти.

– Гей, хлопче, – сказав йому стражник, за чиею спиною вiн iхав, – а що ти накоiв?

– Накоiв? – тупо перепитав Юстин.

– Нi-i, брате, – гмикнув старший, той самий, що привiз за поясом згорнутий у рурочку папiр. – Тебе за спецiальним наказом велено приставити, так що ти у нас важлива птиця! Може, язиком плескав у тавернi?

– Зроду не бував я в тавернах, – пробелькотiв Юстин.

– Ну, та розберуться, – кинув той, у кого Юстин iхав за спиною.

– Наша справа доставити… Ну що, рушаемо?

І вони знову поскакали, i Юстин усе намагався збагнути, звiдки на нього могла впасти бiда – але його пiдкидало на кiнському крупi, i думки збивалися, нiби масло в масничцi.

Було вже темно, коли в’iхали в мiсто.

* * *

Над великою кiмнатою нависала низька, чорна вiд кiптяви стеля. Юстин ступив через порiг – i зупинився; кiмната була повна народу, i всi обличчя обернулися до прибульця.

За його спиною скреготнув засув.

– Іще один, – сказав хтось.