Господар колодязів

Вона стояла поруч i трясла його за плече. Уночi! В хатi!

– Що? – запитав вiн, перехоплюючи ii руку.

– Батько все знае, – сказала Анiта в темрявi. – Юстине… Тепер або ми тiкаемо – або ти мене бiльше нiколи не побачиш.

– Ми тiкаемо, – легко погодився вiн.

Хоч як тихо шепотiлися вони – сопiння дiда на лавцi припинилося.

– Ми тiкаемо, – повторив Юстин уже не так упевнено. – А куди?

– Я здобула iнше скельце, – сказала Анiта. – Двi його половинки. Я знаю мiсце, куди воно веде. Це дуже далеко. Навiть батько, можливо, не знайде нас… Тiльки дивитися треба не на сонце, а на мiсяць.

Юстин глянув у той бiк темряви, де мало бути вiкно. Нiчого не побачив.

– Сьогоднi повня, – сказала Анiта. – Удосвiта вiтер розвiе хмари… Тiльки я тобi спочатку мушу сказати, хто мiй батько. Інакше це буде нечесно.

Юстин не слухав, думав про дiда. Про те, що дiд ледве життя не позбувся, рятуючи його, Юстина. Про те, що, крiм Юстина, у дiда немае жодноi живоi душi. Про те, що скоро осiнь, а худобу забрали.

– Стривай, – сказав вiн пошепки. – Стривай…

– Ти боiшся?

– Нi! Але я подумав… А як же дiд? Чи можемо ми його взяти з собою?

Заскрипiла лавка. Дiд поворухнувся. Юстин прекрасно розумiв, що вiн не спить. Слухае.

– Але у скельця тiльки двi половинки! – сказала Анiта вже в повний голос. – Тiльки двi… Ми пiдемо сьогоднi – або я тебе бiльше нiколи не побачу!

Юстин мовчав.

– Хто твiй батько, дiвонько? – тихо запитали з лавки.

– Яка рiзниця, – пошепки сказав Юстин.

– Велика рiзниця, – з гiркотою вiдгукнулася Анiта. – Мiй батько… Мiй батько – Ос, Господар Колодязiв.

Тихенько заспiвав вiтер у коминi. Значить, справдi – скоро небо очиститься, вийде мiсяць.

– Цього не може бути, – сказав Юстин. – Так не бувае. Анiто, так не може бути!

– Так е, – глухо сказала Анiта. – Я його люблю… Але вiн – такий, який вiн е, й iншим бути не може.

Темрява тихо застогнала. Рипнула пiд дiдом лава.

– Я б могла не говорити, – сказала Анiта, нiби виправдовуючись. – Але це було б нечесно. Адже вiн шукатиме мене i, можливо, знайде – навiть там. І тодi… розумiеш?

– Вiн не дозволяе нам зустрiчатися? – нерозумно запитав Юстин.

– Вiн вважае, що я маю робити те, чого хоче вiн, – тихо сказала Анiта. – Вiн iнакше не вмiе. Вiн же Господар Колодязiв.

– Не повторюй! – тихенько скрикнув дiд. – Не повторюй… Накликаеш…

Вiтер у димарi завив сильнiше.