Господар колодязів

Лiхтарик iз кольоровими скельцями перекинувся набiк i погас.

* * *

– Ти знав? Про ельфушiв?

– Не знав…

Анiта смiялася:

– Зна-ав… Усе знав…

Юстин обiмлiв:

– А ти… знала?

– Усi знають, – смiялась Анiта, – що ельфушi клюють на дiтей i на закоханих… Я ж бо вiдразу все зрозумiла, коли ти менi манок показав.

Юстин почувався дуже червоним, дуже щасливим i дуже дурним. Вони лежали в сiнi, пiд навiсом, i Анiтi пора було йти, але вона не могла, бо небо затягло хмарами i збирався дощик.

– Твоя правда, – сказав Юстин, заплющуючи очi.

– Тебе не обдуриш… Звичайно, я знав.

…Вiн вiдчував, як виступають на очах сльози. Не вiд горя; Анiтинi губи були осередком усiеi на свiтi нiжностi, у Юстина нiби гаряче сонце вибухнуло всерединi, вiн плив, як у топленому молоцi, i нiчого, крiм Анiтиних зволожених очей, не бачив.

– Тiлi-тiлi… – ледь чутно спiвали у вухах зниклi голоси.

По навiсу стукали краплi, Юстин плавився в своему щастi, перебував у своему щастi, в iхньому спiльному, взаемному, помаранчевому i синьому, яскравому сонячному щастi.

Потiм вони довго лежали, заколисуючи одне одного, не було холодно, нi про що не треба було турбуватись, i закопчене Анiтине скельце з вiдшлiфованими краями лежало у Юстина на голому плечi.

Потiм вiн заснув.

* * *

Тiльки через мiсяць пiсля вiзиту вербувальникiв дiд вiдчув у собi досить сил, щоб вийти «в свiт». Юстин вiдмовляв його, але дiд був непохитний: вистругав собi палицю, обмотав ноги ганчiрками i пiшов – до найближчого хутора, за новинами.

Повернувся наступного дня – накульгуючи, але задоволений.

Новин i справдi виявилося вище даху. Червонобрового скинули; кажуть, сам вiн згинув десь у горах, зiрвався з кручi, утiкаючи вiд погонi. Вухатий Звор увiйшов до княжоi столицi, одним указом позбавив влади всiх княжих радникiв, намiсникiв i начальникiв, а iншим указом призначив своiх – i вони роз’iхалися по мiстах i селищах, потрясаючи зброею та вiрчими грамотами, супроводжуванi численною похмурою вартою.

Цiни на хлiб пiдскочили втричi; народ про всяк випадок зачаiвся, припинив усяку торгiвлю, сховав усе, що можна було вберегти – до з’ясування обставин, поки не стане зрозумiло, чого вiд новоi влади чекати.

– Тепер вiльно можеш ходити, Юсе, – говорив дiд, чухаючи бороду. – Ти тепер не дезертир. Ти тепер можеш хоч куди найнятися, хоч де оселитися, нам-бо з тобою кiнець Червонобрового – на радiсть, ну його, кровопивця…

Юстин вiдмовчувався.