Господар колодязів

– Хочеш, я попереджу тебе, коли вербувальники у ваш бiк рушать? – просто запитала Анiта.

Юстин захлинувся:

– А ти… Ти можеш?

– Спробую, – Анiта насупилася. – Слухай, небо затягуе: менi пора. Вiдвернися.

– Стривай, – швидко промовив Юстин. – Ти наступного разу… коли?

– Спробую скорiше, – дiловито пообiцяла Анiта. – Ну, вiдвернися, ну!

І Юстин покiрно вiдвiв очi – наче Анiта зiбралась купатися.

Ворони все летiли, але дiвчини поруч уже не було; Юстин ретельно затер накреслене на землi коло.

* * *

– Непроста у тебе подружка, – сказав дiд.

Юстин спохмурнiв.

– Але вона – не нечисть, – продовжував дiд серйозно. – Я ii слiди вовчим порошком посипав – i хоч би що. Людина, значить.

– Ну звичайно, людина, – сказав Юстин трохи роздратовано.

– Я за тобою не шпигував, – пробурчав дiд. – Це ти вiд мене чогось ховатися надумав. А даремно.

– Вона обiцяла попередити, коли вербувальники в наш бiк повернуть, – сказав Юстин.

Здорове дiдове око моргнуло:

– А звiдки iй знати щось?

– Я ось що думаю, – сказав Юстин, обережно вимочуючи залишки юшки скоринкою чорного хлiба. – Я думаю, батько у неi – чаклун. Хороший такий чаклун. І нетутешнiй.

– Ясно, що нетутешнiй, – пробурмотiв дiд. – В окрузi таких немае. Я не знаю.

– І ось iще, – продовжував Юстин, – вона сказала – «ваш князь». А не «наш князь».

– Чаклунам князi так i так не указ, – зiтхнув дiд.

– І ще, – Юстин зовсiм розхвилювався, – вона казала, нiби чула десь, а менi повторювала. Що Червонобровому вiчно тiсно в батькових кордонах. Що цього разу вiн не переможе.

Дiд довго розглядав дно спорожнiлоi миски.

– Так, – мовив вiн нарештi. – Батько ii – той iще чаклун… Але ти не тушуйся. Чаклуновi дочки – вони i за простих замiж виходять, i за благородних, i за багатих, i за жебракiв… Їм на все начхати, розумiеш. Вiльнi вони у своему виборi… Так що не бiйся.

Перевертаючись на холоднiй печi, Юстин згадував дiдовi слова та мовчки дивувавсь: як дiдовi спало на думку, що вiн, Юстин, зможе одружитися з Анiтою?

А потiм не витримав – i повiрив сам. І розмрiявся.

Ох, як вiн мрiяв! Яка довга, яка безсонна, яка щаслива видалася нiч!

Наступного ранку не було сонця.

* * *

Могила вийшла на славу; Юстину навiть зробилося трошки страшно.