Цифровий, або Brevis est

Людина настiльки складнiша за свого комп’ютерного персонажа…

Максим кивнув:

– Усi так думають.

– І не мають рацii? – обережно запитав Арсен.

– Авжеж. Водити людину легше, нiж люди собi гадають.

– Не всяку.

– Усяку, – Максим повернув круглу голову, блиснув запаленими очима. – Якщо ти вважаеш, що не пiддаешся манiпуляцii, що в будь-яку мить життя мислиш критично, що ти розумнiший за багатьох – ти на гачку. Тобою вже манiпулюють.

– Я знаю.

– Що?

– Що мною манiпулюють. Це ти. Ти використовуеш мене або намагаешся використати.

– Молодець, – Максим усмiхнувся великим тонкогубим ротом. – Якщо ти пливеш i знаеш, що тебе несе течiя, то можна боротися з нею, або пливти вбiк, або просто розслабиться – ану ж винесе на мiлке? Але якщо ти впевнений, що не пiддаешся течii, а вона зi страшною силою несе тебе, всiх навколо, зносить береги, будiвлi, машини…

– Моторошна картина.

– Друже, насамперед розслабся. Ти в будь-яку мить маеш право на мене наплювати, i то вже мiй клопiт – зробити так, щоб ти захотiв лишитися.

Я ж розумiю, який стрес ти пережив.

– Я?

– Ти впав з неба на землю, – продовжував Максим, i очi його у пiвтемрявi стали темнi, шоколаднi. – Ти спершу набув, а потiм утратив справжню владу. Справжню, хоч i у вiртуальному свiтi. Був всесильний Мiнiстр, став хлопець-школяр, нiхто, людина без iменi…

– А тобi що до того? – вiдгукнувся Арсен грубiше, нiж би хотiв.

– Якi твоi плани на майбутне? – запитав Максим тоном шкiльного завуча.

– Ну…

Арсен нiколи не знав, що вiдповiдати на це питання.

На щастя, йому не дуже часто його ставили. У дитинствi простiше: ким ти хочеш бути? Пожежником! І всi зворушуються.

– Нi, серйозно, Арсене. Ти хлопець не останнiй. Судячи з досвiду Мiнiстра… Полiтика? Бiзнес? Що?

– Я не знаю, – пробелькотiв Арсен. – Не вирiшив.

(Вiн знав наперед, як це буде. Його спiльно «вступлять» у якийсь крутий виш, i доведеться кiлька рокiв там киснути, вивчати якiсь дурницi, постiйно ризикуючи, що тебе причавить чиясь роздута зарозумiлiсть.

А потiм сидiти в просунутiй конторi, вiчно нервуватися, вичавлювати усмiшку, дотримуватись дрес-коду, дбати про статус, i все це роки, роки, перш нiж удасться досягти рiвня якого-небудь Чебурашки. З якою радiстю вiн став би хоч сторожем, аби не працювати, а день i нiч присвячувати грi…)

Вiн не втримався й зiтхнув.

– Розумiю, – вкрадливо сказав Максим. – Тепер послухай мене. Я пропоную тобi роботу. Дуже, дуже цiкаву й прибуткову.