Свої… Чужі…

Селяни гуртом зробили великий дерев’яний навiс, який зi середини прикрасили яскравими гуцульськими килимами, барвистими лiжниками, гiлками ялицi та рiзним пахучим зiллям, а на центральнiй стiнi цього тимчасового розбiрного сiльського ресторану прикрiпили старовиннi, ще дiдiвськi образи, вправно завитi вишиваними рушниками.

Нарештi пiдготовчi роботи були завершенi i наступила урочиста частина – усi йшли до церкви, яка стояла в центральнiй частинi села. Усмiхненi молодята очолювали величну весiльну  ходу  i  зупинялися  навпроти кожного подвiр’я та чемно вклонялись усiм, хто вийшов подивитися на багатолюдний яскраво вбраний радiсний кортеж.

Такоi великоi кiлькостi приiжджих на своiх теренах селяни ще не бачили, i тепер ця церемонiя для них виглядала як виняткове святкове дiйство, майже театральна вистава. З кожного подвiр’я лунало: «Най вас Бог благословляе!», «Хай вам щастить!», «Многii i благii лiта»…

Усе говорило про щирiсть i доброту мiсцевого люду, який жив далеко вiд мiста, i в цей час не переймався проблемами незнайомого жорстокого урбанiзованого свiту, що вирував за обрiем…

Коли Іванко йшов до шлюбу, його мама так плакала, що iншi ii дiти i чоловiк Євген напiвжартома звертали iй на це увагу:

– Марiчко, – тихенько шепотiв чоловiк, – заспокiйся, усе буде гаразд.

От побачиш, весiлля пройде на вищому рiвнi. Ти ж знаеш, що ми зробили усе можливе, а неможливе залишимо на Бога. Не хвилюйся… Я тебе прошу, перестань плакати, бо вже люди дивляться на тебе…

– Мамо, припинiть, будь ласка… Ну що ви заводите плачi i наганяете на себе i на нас жаль? Вiн що, бознакуди iде? Та одружуеться ваш син i влаштовуе особисте життя.

Радiти треба, а не нервуватися. Давно вже йому пора було це зробити. Нарештi вiн розв’язав нам весiльний мiшок, тепер i ми можемо за ним, найстаршим…

– Я вам дивуюсь, мамо! Усi навколо такi веселi, а вам мало що бракуе, щоб ви не затужили. Зрозумiйте, що Іванко йде не у в’язницю, а лише до шлюбу. Та добре, що iде до столицi, а не за кордон чи в якусь далечiнь! Скучите за ним, то поiдете в гостi до нього… Та й ми будемо мати в кого зупинятися.

Не сумуйте, все буде добре…

Донька Ірина зауважила трохи ображено:

– Взагалi, мамо, так плачуть за доньками, а не за синами. Я хочу бачити, чи ви за мною i Свiтланою так будете проливати сльози, як за своiм улюбленцем, Івасиком.

Марiя нiчого не вiдповiдала, тiльки подумки доводила до них:

– Говорiть, говорiть! Побачите i вiдчуете, як у вас будуть власнi дiти.