Венера в хутрі

 – Про що ви, знову ж таки, знаете не згiрш за мене…

– Ваша правда, тому я не створюю собi жодних iлюзiй…

– Треба гадати, що тепер ви мiй раб без iлюзiй, i я можу топтати вас без жалю?

– Мадам!

– Хiба ви ще мене не знаете? Так, я жорстока – якщо вже так вам до смаку це слово – хiба ж не маю права такою бути? Чоловiк жадае, а жiнка – жадана; оце й уся, однак вирiшальна, перевага жiнки. Природа вiддала чоловiка iй на поталу за його хiть, а жiнцi, яка не зумiла зробити чоловiка своiм лакеем, своiм рабом, своею iграшкою, зрештою, щоб потiм легко, потiшаючись, його зрадити, просто бракуе розуму.

– Але й принципи у вас, шановна! – вибухнув я, щиро обурений.

– За ними – тисячолiтнiй досвiд, – насмiшкувато вiдповiла богиня, перебираючи бiлими пальчиками темне хутро. – Що вiдданiшою задемонструе себе жiнка, то швидше протверезiе вiд кохання чоловiк i стане владним самодуром. І навпаки: що жорстокiше й зрадливiше вона поводитиметься, що бiльше збиткуватиметься з чоловiка, що фривольнiше гратиметься його почуттями, що менше виказуватиме милосердя, то пекельнiше розпалюватиме його жагу – вiн буде обожнювати й кохати ii усiм серцем.

– Не можу заперечувати, – вiдповiв я. – Найзвабливiшим для чоловiка е образ прекрасноi, пристрасноi, жорстокоi деспотки, яка заради примхи погордливо й без жалю мiняе своiх коханцiв…

– Та ще й зодягнена в хутра, – додала богиня.

– Як ви здогадалися?

– Я ж бо знаю вашi смаки…

– А знаете, вiдтодi, як ми бачилися з вами востанне, ви стали кокетливiшою, – зауважив я.

– Наскiльки, смiю запитати?

– Я веду до того, що прекраснiших за ось це темне хутро шатiв для вашого бiлого тiла годi й шукати i що вам…

Богиня засмiялася.

– Вам наснилося! – голосно вигукнула вона. – Прокиньтеся! – i схопила мене за руку своею мармуровою долонькою. – Та прокиньтеся ж! – знову прогримiв менi над вухом ii глибокий грудний голос.

Я насилу розплющив очi й побачив руку, що мене термосила, однак рука ця мала, на диво, бронзову засмагу, а голос виявився охриплим проспиртованим голосом мого козачка, що стояв передi мною у повний зрiст – майже шiсть футiв заввишки.

– Уставайте ж бо! – не вгавав вiн. – Ото сором який!

– Чому сором?

– Сором засинати в одязi та ще й iз книжкою, – козачок обтер оплавлений вiск зi свiчок i пiдняв томика. – 3 книжкою… – вiн розгорнув обкладинку – Гегеля. До того ж найвищий час збиратися до пана Северина.