Венера в хутрі

Їi скрик вiдбиваеться луною вiд стрiмкоi скелi, потiм його ще раз повторюе лiсова хаща, i ще раз далекi гори…

Я стою перед цiею жiнкою, i менi недалеко до переляку.

А вона схиляеться, зривае чебрець й прикривае розпашiле обличчя червоною хусткою.

– Що з тобою? – питаю.

Вона не вiдповiдае, лиш мугикае якусь сумну мелодiю, думу, звуки якоi, наче сльози скрапують долi.

– Що з тобою? – кажу я. – У тебе якийсь смуток, бiль? Вона мовчить.

– То що ж iз тобою?

Вона дивиться менi в обличчя, смiеться i знову затуляе очi довгими вiями, мов чорним серпанком.

– Що тобi бракуе?

– Овечого кожушка, – каже тихо.

Я смiюся.

– Почекай, привезу тобi з ярмарку. Вона ховае свое личко.

– Але ж смороду буде! Новий овечий кожушок! Знаеш, краще я привезу тобi сукман[12 - Сукман – довгий верхнiй одяг.]. Що ти скажеш на це? З кроликом, чорним… або нi – з бiлим, молочно-бiлим хутерком…

Вона глянула на мене здивовано, не серйозно, а саме здивовано, примружила очi, а уста навколо великих бiлих зубiв аж у танок пiшли.

Хитринка поволi сповзла з кутикiв ii вуст на щоки, i раптом бешкетливий усмiх засяяв на ii личку.

– Ну i чого ти смiешся?

Мовчить.

– Кажи, хочеш сукмана чи нi? З кролячим хутром, молочно-бiлим хутром?..

Раптом вона встае, обсмикуе спiдницю й поправляе сорочку.

– Нi, – каже. – Якщо вже хочете менi дати сукмана, то хiба зi срiблястим хутром.

– Як це – зi срiблястим?

– Хочу такого хутра, яке носять благороднi панi.

Я лиш глянув на неi.

Самозакоханiсть сонячно покоiлася на ii личку, наче сама невиннiсть, цiлувала ii душу, пестила ii, корилася ii примхам, така бездумна. Так, сама дiвчина бездумно цiлуе образ. Не було в нiй жодного принципу, жодноi думки. Нiчого й схожого! Нею правила мораль хижака та закони лiсу. Християнство було для неi чимось таким же далеким, як i для кiшки, яка, бавлячись, випадково перехрестить лапою носа.

Я справдi привiз iй сукман зi Львова i… ви смiятиметься… Я закохався в ту жiнку.

То був такий роман, схожого не знайдете.

Лунав перший пострiл, i вона вже тут як тут.

Я розчiсував iй пальцями волосся, мив iй ноги в лiсовому струмку, а вона бризкала водою менi в обличчя.

То було незвичайне створiння.

У ii кокетуваннi було щось моторошне. Вона мучила мене, скидаючи в найглибшi провалля приниження, мучила так, як не мучила зневага жодноi благородноi панi.