Венера в хутрі

Шинкар вийшов перевальцем, наче качка, поцiлував мiй правий рукав, залишивши на ньому масну пляму, а тодi – задля симетрii – i лiвий, лаючи селян за те, що вони «такого пана», «такого пана» – годi йому було знайти якусь незвичайну ознаку в менi – «такого пана» арештували, такого цiлком, цiлком чорно-жовтого пана, пана, який з обличчя цiлком чорно-жовтий, i душа якого цiлком чорно-жовта, – вiн готовий присягнутися в цьому на торi! Шинкар сварився й поводився так, нiби селяни йому особисто завдали не знати якого зла.

Я ж тим часом полишив свого шваба бiля коней – селяни пильнували його – i спрямував свою чорно-жовту душу до шинку, де вона простяглася собi на дерев’янiй лавi попiд великою пiччю.

Швидко я знудився, бо друзяка Мошко[5 - Мошко – глузливе прiзвисько еврея.] мав iз бiса роботи – подавав гостям горiлку та останнi плiтки – i тiльки зрiдка вистрибував, наче блоха, з-за своеi широкоi ляди до мого столу, присмоктувався моцно i намагався зав’язати освiчену бесiду про полiтику та лiтературу.

Та все ж я нудився й роззирався довкола.

Тут усюди панував зеленкуватий колiр мiдноi патини. Економно скрученi гноти гасових ламп наповнювали шинок зеленавим свiтлом. Зелене мерехтiння на стiнах, велика зелена квадратова пiч, наче вкрита патиною, зелений мох проростав крiзь камiння долiвку Ізраiлю. Зеленi денця чарок, справжня патина на маленьких мiдних пугарчиках, з яких пили селяни; вони пiдходили до шинквасу й клали своi мiднi монети.

Зеленава плiснява вкривала сир, що його поставив передi мною Мошко. Мошкова жiнка у жовтому шляфроку з великими кольору патини квiтами сидiла за пiччю й присипляла свое зеленаво-блiде маля. Зеленава патина на скрушному обличчi еврея, зеленава патина довкола його маленьких неспокiйних очиць, навколо його тонких, рухливих нiздрiв, навколо його гiрких, насмiшкувато скривлених кутикiв уст.

Бувають обличчя, якi з часом вкриваються мiдною патиною, бувають такi… Саме таким було воно i в мого еврея.

Шинквас стояв помiж мною та завсiдниками шинку. Селяни, здебiльшого мiсцевi, сидiли за довгим вузьким столом, вони стиха розмовляли, схилившись докупи своiми стрепiхатими, тоскно-зеленими головами. Один видався менi дяком. Вiн заправляв розмовою, мав перед собою велику чарку, з якоi – задля доконечного респекту – час вiд часу потягав, i читав щось рештi присутнiх iз напiвзотлiлоi зеленоi русинськоi газети.