Венера в хутрі

А деколи насмiлювався пофантазувати, брав гiтару i спiвав, та так, що наш старий мисливський пес вилазив з-пiд печi, задирав писок до неба й починав вити.

Якось навеснi я вирiшив податися на полювання. Блукаю собi в горах, лiг над краем прiрви, лежу собi так, аж чую хрускiт галуззя, i з хащi виходить велетенський ведмiдь, поволi, дуже поволi. Я завмер, i в лiсi все завмерло, тiльки ворон лiтае надi мною й кряче. Раптом мене охоплюе неймовiрний жах, я перехрещуюся й затамовую подих. Коли ведмiдь поминув мене i почвалав геть, я щодуху кинувся бiгти.

А потiм був ярмарок. Вибачте, що я розповiдаю вам так сумбурно. Тож я поiхав на ярмарок, i вона там. Ох! Я ж забув сказати, як вона називаеться: Миколая Зенькiв. Хода в неi була, наче в княгинi, i коси уже не спадали на плечi, а були викладенi на головi, немов золота корона. Вона йшла так легко, мовби пливла, а складки ii сукнi чарiвно шелестiли, уже в сам той шелест можна було закохатися. Гуде ярмарок, торг iде навкруги, там селяни гупають своiми важкими чобiтьми, тут прошмигують крiзь юрбу метушливi евреi, крик, гвалт, смiх, хлопчиська покупували собi маленькi дерев’янi свистки й свищуть.

Однак вона мене одразу ж помiтила.

Тодi я набираюся мужностi, озираюся й гадаю собi: «Гов! Ти подаруеш iй сонце! І вона зрадiе, бо що бiльше ти зможеш iй подарувати?»

Вибачте, я не пояснив, такi сонця продають у рундуках, де торгують ласощами. Я ще здалеку помiтив те сонце, i личко у нього було таке здивоване, як у нашого панотця, коли йому доводилося ховати когось задурно.

Цього разу смiливостi в мене було, наче в самого чорта. Пiдходжу, кидаю мою двадцятку, мою едину двадцятку, i купую сонце. Потiм бiжу, мов навiжений, хапаю ii за сукню, що, властиво, е дуже непристойно. Але так уже ведеться, якщо хтось закохався, то поведiнка його не завжди бувае пристойною. Тож хапаю ii за подiл сукнi й дарую сонце. І як ви гадаете, що робить моя Миколая?

– Дякуе вам, напевно.

– Дякуе? Вона… вона смiеться менi просто в обличчя, смiеться i ii батько, смiеться ii мати, смiються ii сестри та кузини, усi Зенькiви смiються! Менi на душi було так, як тодi на краю прiрви, коли до мене поволi пiдходив ведмiдь. Я хочу бiгти, але соромлюся. А родина Зенькiвих регоче собi далi. Вони багатi люди, а ми ж так… зводимо кiнцi з кiнцями. Я запихаю обидвi руки в кишенi й кажу: «Так не гарно, панно Миколае, смiятися.