Неперебутнє

Була пряма агiтацiя бути таемним агентом у студiйному середовищi, згодом почалися рiзнi залякування аж до вiдрахування з iнституту й iзоляцii в табiрному режимi. І Олександр здався, почав у визначений час iздити до похмуроi кiмнати барачного типу на залiзничнiй станцii з доповiдними. Тривало це недовго, але ось нинi, коли вiдчуття морального падiння почало все ближче стояти за спиною, мов докiр сумлiння, вiн i подався до людей, якi можуть чимось зарадити. І додав сумовито:

– І про вас не раз розпитували.

Чи зустрiчаемося, про що говоримо, кого сваримо…

Мене приголомшило таке щире зiзнання майже зi сльозами на очах. Що я мiг порадити, коли сам не мав жодного досвiду в подiбних справах, коли не мав нiяких владних способiв витягти хлопця з смердючоi ями? Я тiльки сказав:

– Влетiв ти, Сашко, в халепу. Зрештою, плюнь ти на них i забудь про все. Зараз не тi часи, вночi не прийде за тобою «чорний ворон». І з iнституту не мають право вигнати.

Сказав це Сашковi, сам не вiрячи, що так легко все закiнчиться.

А, проводжаючи гостя у зворотну дорогу, пообiцяв ближчим часом навiдатися на тих похмурих землячкiв на станцii та й поговорити вiдверто про нього. Зрештою, я маю на це моральне право, бо захищатиму молодого колегу-лiтератора.

Якийсь час вагався, бо й самого переслiдував страх перед всюдисущими господарями потайних ристалищ. Але одного разу таки вiдважився. Приiхав деренчливою електричкою в Нiжин, забрiв у якийсь дорожнiй шалман, випив залпом склянку гiркоi й рiшуче попростував через забиту транспортом привокзальну площу до присадкуватого будинку iз яскравою вивiскою: «Транспортна мiлiцiя».

Знав, що саме тут десь i знаходяться мiсцевi чекiсти. Якийсь сержант у коридорi спитав мене, куди це я так рiшуче, а коли дiзнався, тiльки посмiхнувся:

– І вони вам треба? Та ми й самi iх обминаемо.

Та я вже не спинявся. Бажання висловити свое обурення через Сашка затемнювало очi. Ось й дверi без вивiски, на якi вказав сержант. У щiлину пробивався сизий дим – значить, хтось е.

Постукав, у вiдповiдь нi звуку. Тодi смикнув за ручку. Дверi подалися вiд мене, i я перебрався через порiг. Довгий кабiнет зi столом посерединi, на торцi якого пiд дальньою стiною сидить окутаний димом чолов’яга непевного вiку. Подивився на мене спiдлоба, а я вiдразу:

– Здрастуйте. Я прийшов здаватися.

Чолов’яга несподiвано прудко вiдчинив шухлядку столу й шаснув туди правицею, а далi втупився в мене пронизливими очима.