Щодо ступеню ймовірності подій

Щодо ступеню ймовiрностi подiй

Лариса Іллюк

Макс Пшебильський

Подii, якi трапляються в контекстi iсторii чи в життi звичайноi людини – це закономiрнiсть чи випадковiсть? Що керуе нашими вчинками та вибором, як саме це зшивае тканину минулого i майбутнього? Чи кожна цiль виправдовуе засоби для ii досягнення, а вiдмова вiд неi перетворюеться на поразку? Історii, що зiбранi в книзi, вiдбуваються iз рiзними героями, у рiзних ситуацiях i навiть у рiзних часових промiжках, проте об’еднанi спiльними запитаннями, прагненнями зрозумiти себе i вчинити якнайкраще.

Лариса Іллюк, Макс Пшебильський

ЩОДО СТУПЕНЮ ЙМОВІРНОСТІ ПОДІЙ

Княжою владою

Сiрий осiннiй день розвиднився до опiвдня. Хорсовi ледь стало сил видертися в пiднебесся. І зараз, знеможений небесною молотьбою Дажбог, кидав блiдi посмiшки крiзь запону темних, вогких хмар. Майже всемогутнiй i зовсiм самотнiй… як я.

Я обережно вирiзала хрест iз корiння плакун-трави. Завтра-ж бо на болото йти, а нечистi напередоднi Рiвнодення – аж темнiе в очах.

В дверi постукали. Дивно, вiдвiдувачi в мене – велика рiдкiсть. Не кожному до снаги тягтися через трясовиння та лiсисте плетиво, а пiд невпинним дощем – i поготiв. Цiкаво… Постукали знову – гарячково, нетерпляче.

– Є хто живий?

– Заходь вже, чом порiг оббиваеш? – вiдгукнулася.

Скрипнули дверi, впустили до свiтлицi холодний вiтер, липку паморось та кiлька пожовклих листкiв. На порозi нерiшуче тупцяв дебелий парубок. Жовто-сiра, мов солом’яна стрiха, чуприна, величезнi, по-дитинному вiдкритi очi, плечиська, що ледь не знесли одвiрок… Серце завмерло, а потому шалено закалатало.

– Братко?

Земля захиталася. Здавалося, ще мить – i впаду непритомна додолу. Сперлася на пiч, якось встояла.

– Звiдки ти знаеш мое iм’я? – той здивувався щиро, чи то не впiзнавши, чи то не повiривши власним очам. А може й справдi я так змiнилася. Звiсно, стiльки лiт… Чотири? П’ять? Шiсть?

Я посмiхнулася, вказала на свiтлицю.

– Заходь, нема чого мокнути пiд дощем.

Парубок здивовано i з острахом зиркнув на моi руки, вгледiв роздвоений палець.

– Силанко, сестрице моя люба! – гучно скрикнув та пiдхопив мене радiсно, немов яке собача безпорадне. Закружляв, як дитя.

– Тихше, тихше, дурненький! Вже геть здоровило вимахав: гляди, мою халупу враз рознесеш, – i я вперше за стiльки лiт весело й дзвiнко, як колись у дитинствi, розсмiялася.