Щодо ступеню ймовірності подій

Пiсля захоплених оповiдок про походи в лавах князевоi дружини, пiсля теплого суничного вiдвару з диким медом Братко геть освоiвся. Витягнув довжелезнi ноги, аж пiвхати перегородив. Я замилувалася: мiцним хлопчиськом був, мене ще коли перерiс, – дарма що на десять лiт молодший, – а тепер вже справжнiсiньким велетом став.

– Знаеш, я ж не просто так прийшов. Був менi сон, де ти, сестрице, кликала мене сюди, у Шельвiв бiр. От я, недовго думаючи, й нагодився. Правда, я i знати не знав, що тебе тут зустрiну. Певно, нашептали менi Рожаницi вiще видиво.

Позирнула на нього уважно. Побачила: е неспокiй на серцi, гiрка зажура-образа.

– То чи йшов ти до вiдунки за порадою? Сподiвався стрiти тут всохлу бабу iз гачкуватим носом? Ану кажи, так як е, щиро. А чи може присушила тебе яка князiвна, що тепер i вiдкараскатись не можеш?

Братко зашарiвся, очi опустив i тяжко зiтхнув.

– Нi, Силанко, менi впору вiд себе дiвок вiдвертати. Справа не в тiм. Як помер великий князь Володимир, то з’iхалися кревнi родичi на пораду, хто ж iз гiлки Ярославовоi мусить стiл киiвський тримати.

Ну, я, звiсно, у дружинi Ярополковiй, як годиться. Радились-радились, та нiяк зговоритися не могли. Один кричав: «По закону!», iнший прагнув по совiстi, ще хто пропонував скликати Вiче, а хтось i про жереб як в воду булькнув.

Вiн перевiв подих i сьорбнув iз дзбанка. Братко нiколи не був мастак балакати, тож доточити те все купи йому ледь вдавалося.

– Накiнець рiшили: як не домовляться, то на сорок день, пiсля поминальноi служби по Мономаху влаштують народнi iгрища.

Кожен, хто за правом рiдства прагне здобути киiвський стiл, виставить воiна беззбройного до бою: народу на потiху, а собi – на розсуд суперечки. На тому i вдарили.

Я слухала уважно, щоб не упустити нi слова. Мене мало цiкавило мiське життя. Один князь, iнший – все едино. Вiдреклися люди Прави, забули споконвiчних богiв, тож як не поверни, а в душi того не надбаеш. Тiльки пустка кругом. Але недарма я шукала Братка стiльки рокiв, осiла тут, вже й не сподiваючись, аж враз вiн якимсь дивним чином об’явився.

– Ярополка не цiкавив батьковий престол. Йому до душi чисте поле та щире бойовище, анiж пiдступи й хитрощi владарiв. Вiн зразу сказав: «Не битимусь. Я за брата Мстислава стояв – i стоятиму!». Іншi теж проти брата йти не бралися. Тож лишився один бажаючий – Ярослав Святославiв. Та й той вiдступився б, якби за спиною його племiнник Всеволод не намовляв. Навiть бiйця йому завбачливо вишукав.