Меч і хрест

Усi три вичiкувально мовчали, iнтенсивно розмiрковуючи про себе: хто ж мешкае в цьому теремку? Старий? Хлопчик? Людина? Чаклун? Злiсний мiстифiкатор? Диявол?

Дарина Чуб, яка простувала попереду, вже тримаючи напоготовi один iз трьох дивовижних ключiв, прискiпливо оглянула двое дверей без будь-яких розпiзнавальних номерiв i табличок, вирiшуючи, якi з них ведуть у вежу, i навiть про всяк випадок виглянула у вiкно.

– Цi, – проголосила вона переконано. – Тiльки ось, – засумнiвалася вона раптом, – чи ввiчливо це – так уломлюватися? Може, краще спочатку подзвонити?

– Обiйдуться, – роздратовано пирхнула Катя, рiшуче вiдтiсняючи ii плечем.

Вона витягнула з сумки персональний дублiкат й iз загрозливим виглядом вставила його в замок, – котяча голова ключа безшумно обернулася, високi дверi поiхали всередину. Катя безстрашно зробила крок у коридор i запитально поводила очима влiво-вправо.

– Гей, е тут хто? – погукала вона.

Дарина i Марiйка рушили за нею.

Коридор був величезним i темним, зi стелею, що йде в небо, вiн без зусиль умiщував у себе незлiченну кiлькiсть шаф.

– Є тут хто-небудь? – по-начальницьки голосно гаркнула Катя, роздосадувана цiлковитою тишею.

Дарина, енергiйно поплескавши по стiнi, намацала металевий вимикач, – на чотириметровiй висотi спалахнула старовинна п’ятирiжкова лампа. І вони побачили, що в завiшеному золотим плюшем отворi кiмнати, немов актори, що з’явились iз-за кулiс на заклик оплескiв, стоять три рiзномастi кiшки й насторожено дивляться на них.

– Вау! – здивувалася Чуб. – Та тут iх цiле стадо.

Перший, поза сумнiвом, кiт, розмiром з великого спанiеля, чорний i лобатий, з важкими лапами й одним вiдважно надiрваним вухом, злiсно вискалився у вiдповiдь i, спружинивши чудовим двометровим стрибком на ближню шафу, зашипiв на них, грiзно вигнувши спину. Друга, бiла, задумливо пiдняла передню лапку, нiби вирiшуючи, пiдiйти до них ближче чи не варто.

– Якi милi, – розчулилася Марiйка й потяглася рукою до бiлоi, щоб погладити. Але та демонстративно вiдступила на крок, не зводячи з неi серйозного вивчаючого погляду, в якому, втiм, не було й тiнi страху. Руда ж, навпаки, негайно зiрвалася з мiсця й, утробно, голосно муркочучи, сама полiзла пiд простягнуту долоню, виявляючи повну готовнiсть до цiеi дивноi процедури.

– Ненавиджу кiшок, – гидливо сказала Катя.