Меч і хрест

Вiктор Арнольдович i…

– Просiть, – вiдчужено озвалася шефиня.

Замiсть зниклого у дверях червоного рюкзака з’явилися тугi, вже порожевiлi в передчуттi жирних вiдсоткiв директорськi щоки в супроводi високого сорокалiтнього чоловiка iз непроникненим, як сейф, обличчям.

– Дозвольте представити, Адрiан Маркато, – пролинув повз ii праве вухо голос директора. Але прiзвище iноземця розчинилося в повiтрi димом, перш нiж Катя встигла його усвiдомити.

Вона машинально завважила: черевики Адрiана, що залишився безпрiзвищним, iз натуральноi змiiноi шкiри i коштують, напевно…

«Ох, не мае значення».

Коротко, але пiдкреслено шанобливо кивнувши iй, «сейф» проiхав прямо до столу i обiйняв книгу нетерплячими руками.

– This is it! – сказав Адрiан.

А потiм Катя почула страшний нелюдський крик i побачила, що Адрiан горить, i горить книга, i стiл, i картина над ним, немов ii облили струменем бензину. І, вiдлетiвши до стiни, ударившись плечем, збожеволiвши, кинулася геть.

* * *

За сорок сiм хвилин у порожнiй i лункий хол «Центра Старокiевскаго колдовства на Подоль» увiйшла довговолоса панi iз сiрим гоструватим обличчям i порожнiми застиглими очима.

У вiконцi реестратури сидiла знайома хирлява дiвуля з учорашнiм недочитаним детективом, що суттево схуд iз правого боку.

– Здрастуйте, – звернулася до неi Катя зовсiм невластивим iй увiчливим голосом. – Я – Леся Украiнка.

– Та невже! – недовiрливо гмикнула дiвчина.

– Пробачте, – забелькотала вiзитерка. – Лариса Косач.

Не випускаючи з пальцiв рiзнобарвну Донцову, дiвуля незадоволено перегорнула незручною лiвою рукою масивну реестрацiйну книгу i роздратовано спитала:

– І що з того?

– Будьте люб’язнi, якщо вас не утруднить, подивiться, будь ласка: там, пiсля мого прiзвища, мають стояти iмена та координати двох iнших дiвчат…

– Адреси не даемо, – виголосила дiвуля.

Катя покiрливо витягнула з сумки стодоларову купюру.

– Менi дуже треба iх знайти, – елейно пояснила вона.

– Ух ти! – щиро здивувалася Реестратура. – Ну, якщо так сильно потрiбно… – радiсно заклопоталася донцоволюбка. – Тут усього лиш один запис – Марiя Ковальова.

– Але iх було двi, – терпляче нагадала Катя.

– Так, може, одна ранiше записана? – резонно припустила дiвчина. – Еге ж, ось! – потiшила вона даму. – Дарина Чуб. А ви пiсля неi прийшли.

– Отже, одна з них стояла в черзi передi мною? – приголомшено перепитала Дображанська.