Меч і хрест

– Розкаркався! – ще бiльше обурилася жiнка й замахала руками, намагаючись прогнати птаха, здатного накликати бiду.

– К-рр, – коротко висловив свою думку про неi той i полетiв геть.

«А тепер новини культури, – радiсно оголосила ведуча новин на телеекранi. – Сьогоднi в Киiвському музеi росiйського мистецтва вiдкриеться виставка».

– Знову читаеш! – без переходу накинулася мати на Марiйку. – Що це? Пiдручник?

Марiйка знiяковiло поглянула на матiр – брехати вона не вмiла.

– Що? – миттево завелася мати.

 – Знову?! Знову «Майстер i Маргарита»? Скiльки можна? Краще б предмет повторювала!

– Мамо, – тихо озвалася Марiйка без надii на помилування, – ти ж знаеш, я дуже давно все вивчила. Я все знаю на «вiдмiнно».

– Усе знаю… Вона все знае! Чого ж ти при цьому така дурка! – остаточно вибухнула мама й раптом жалiбно заголосила, зсутуливши плечi та зморщивши обличчя. – Та чи ти ж у мене потвора, чи неповноцiнна яка!.. Чого ж тобi так не таланить? Двадцять два роки, i жодного парубка! Я у твоему вiцi вже тебе народила! У Тетяни Петрiвни дочка вдруге замiж виходить! А ти все вдома сидиш i книжки про любов читаеш.

Може, тобi хто поробив, зурочив? Сходила б до якоi-небудь бабцi, чуеш? – Голос матерi несподiвано став благальним. – Я тут у спiвробiтницi адреску взяла. Вона каже: допомагае. Сходи, доцю, попроси, щоб тобi вiнець безшлюбностi зняли.

– Матусю, – приречено скривилася Марiйка, – ну навiщо цi дурницi?

На одну тужливу, як шлунковий спазм, мить iй стало нестерпно соромно за власну нiкчемнiсть i страшенно жаль матiр, яка народила на свiт пустоцвiт.

І захотiлося зникнути… Чи затулити вуха.

– Ну сходи, доцю. Хiба тобi важко? – елейно попросила мама. – Я тобi й грошенят дам. Гаразд? – І, не залишаючи Марiйцi паузи для подальших заперечень, витягла з сумки, що висiла на ручцi холодильника, загорнутi в папiр гривнi й метушливо виклала iх на стiл поряд iз Марiйчиним лiктем.

– Гаразд, – безуспiшно спробувала втекти та. – Я пiшла. А то на iспит запiзнюся…

– Грошi не забудь, – вже суворо наказала мати.

Упокорившись долi, дочка засунула папiрцi в книжку i рвонула в коридор.

– Ой, мамо! – сумно схлипнула вона, в сто тридцять перший раз натикаючись на старий безробiтний велосипед, подарований батьками до ii п’ятнадцятирiччя.

– Пiд ноги дивитися треба! – обiзвалася мама.

Скоцюрбившись навпiл, Марiйка перечекала мить гострого болю й погладила майбутнiй синяк.

У неi завжди було погано з координацiею рухiв.