Меч і хрест

– Хто – вiн? – спитала вона глухо.

– Ви знаете, – посмiхнувся брюнет.

– Дивно, – запiзнiло здивувалася Марiйка, скоса пiдводячи на спiврозмовника очi. – Менi здаеться, я бачила сьогоднi вас по телевiзору. У репортажi про аварiю. Ви працюете з татом?

Хух…

Вона з полегшенням видихнула свiй страх i вiдразу ж перестала чекати каверзи.

Усе просто: вiн знае ii батька i знае ii, – тато полюбляе показувати iхне сiмейне фото, яке ховаеться в його старому гаманцi. І зрозумiло, що, зустрiвшись iз непоказною дочкою товариша по службi, брюнет спробував поспiлкуватися з нею мило.

– Ви десь навчаетесь? – розпливчасто ввiчливо поцiкавився вiн.

– У педагогiчному, на iсторика.

– А читаете тiльки Булгакова? – (Треба ж, тато розповiв йому й це!) – І напевно тiльки «Майстра i Маргариту?»

– грайливо вщипнув ii татiв спiвробiтник. – «Бiлу гвардiю» дiвчата зазвичай не вельми полюбляють. Вона ж про вiйну.

– Присунувшись до неi впритул, молодик перемiстив книжку в лiву руку, показуючи iй обкладинку, – це була збiрка, стара й пошарпана, де пiд заголовним «Майстром» стояв перелiк iнших творiв, якi не удостоiлися великого шрифту: «Бiла гвардiя», «Собаче серце», «Дияволiада».

– А знаете, яке мое улюблене мiсце?

Його пальцi дiловито занурились у сторiнки – мiж великим i вказiвним блиснула якась прикраса: чи то ланцюг, чи то золотi чотки – Марiйка не розгледiла.

– Ось. Слухайте, – оголосив благодушний любитель блискучих брязкалець. – «Над Днiпром iз грiшноi та скривавленоi снiговоi землi здiймався в чорну, похмуру височiнь опiвнiчний хрест Володимира.

Але що здавалося здалеку вельмишановному Михайлу Опанасовичу, Марiйцi дiзнатись не судилося.

Дверi кабiнету з написом «Килина» зi скрипом вiдчинились, явивши свiту власницю такого рiдкiсного iменi – молоду й нiжнолицю, з пухкими, як неокресленi пелюстки, губами та ясно-золотим волоссям, без натяку на чорне корiння. Притримуючи ручку дверей, вона нетерпляче виштовхувала поглядом вiдвiдувачку з перевернутим, приголомшеним обличчям.

– Так точно на кладовищi, нiяк iнакше не можна? – зi сподiванням спитала пошарпана життям жiнка, що, судячи з усього, добряче обридла золотоволосiй.

– Нiяк! – вiдрубала Килина. – Ідiть на кладовище, сто метрiв прямо вiд входу, потiм тринадцять крокiв на пiвнiч, i копайте. Те, що ви вiдшукаете, вам допоможе!

– Але…

– Але ж ви хочете допомогти вашiй дочцi, – потеплiв голос золотоволоски. – Мати захищае матерiв. Ідiть.