Кожен платить за себе

Це був Устим – високий, чорнявий хлопець зi смаглявим обличчям. Його виразнi карi очi завжди горiли привiтним i вiдкритим поглядом. Простий хлопець з простим iменем, нiчим особливим не видiлявся, але завжди був веселою, дружелюбною i з великим серцем людиною.

– Устимку, – з радiсним голосом вибiгла з кухнi мама й обняла сина так, нiби вiн приiхав не з роботи, а вернувся з вiйни. Марiя Степанiвна була вже старша жiночка, в такому вiцi, коли змiстом життя стае: домашня господарка i життя власних дiтей.

Устим працював у Киевi, а це було досить далеко вiд рiдного мiста, тому вдома вiн бував не часто, а особливо за останнiй рiк.

– О, ну нарештi! А то мама сказала, що не дасть вечерi доки не приiде ii улюблений синочок – з жартом в голосi сказав брат Устима – Андрiй, з цими словами по дружньому його обняв.

Через декiлька хвилин вже вся сiм’я сидiла за одним столом, як у старi добрi часи, обговорюючи недавнi подii й смiючись один з одного.

– Закрийте дверi, а то ще сусiди на запах дерунiв прибiжать – жартуючи сказав Андрiй.

– Ну, якби не приiзд Устима, то нам би прийшлося самим до сусiдiв бiгти – дражнячи дружину вiдповiв Василь Петрович.

– Нема в тебе совiстi, Василю, – трохи обурено вiдповiла мама – як дитина приiжджае раз в пiв року, то можу i потiшитись – пiсля невеличкоi паузи додала, як була Джулiя то хоч Устима частiше бачила в дома.

Джулiя – то була Устимова колишня дiвчина, вони вже рiк, як розiйшлися, але це було справжне кохання, яке тривало три роки, тодi, дiйсно бачила сина мало не щотижня, i декiлька годин в дорозi його явно не лякали.

– А дiйсно, як там Джулiя? – насипаючи собi цукру в чай, запитав Устим.

Пiсля цього невинного питання мертва тиша полонила сiмейну розмову. Ця пауза, здавалася такою довгою, що складалося враження, що зараз повинна випливти якась нереально загадкова таемниця. Аж поки тато, як справжнiй голова сiм’i, взяв на себе вiдповiдальнiсть порушити мовчанку.

– Андрiю, – з обуренiстю в голосi сказав, – як, ти нiчого не сказав Устимовi?

– Щось сталося? – не витримав Устим.

– Та нiчого особливого, просто Джулiя вийшла замiж. – Трохи притишеним голосом вiдповiв Андрiй. – Не хотiлося тобi казати.

Нiхто ранiше не спiшив розказувати Устимовi про цю новину, тому що всi знали про його почуття до дiвчини, i нiкому не хотiлося ще раз розбивати його серце.

Пожвавлення в сiм’i явно стихло.

– Ну це, мабуть, добре. Я надiюсь – вона щаслива – монотонним голосом почав Устим.