Привиди серед нас

Якби патрульна краще знала Льошу, а Кир’ях не вiдволiкся, випадково проливши чай, то хтось iз них обов’язково помiтив би, що молодий оперативник сьогоднi почуваеться не у своiй тарiлцi.

– Ти мав нiчне чергування? – запитала патрульна у Женi, коли той насипав цукор у свою каву.

– Є таке, а що?

– Тобто, ти не спав уже бiльше як добу?

Кир’ях вiдмахнувся, мовляв, не вперше, а вiдтак усе ж поцiкавився у Войтюка, чому той постiйно вовтузиться й не може спокiйно всiстися. Льоша завмер, до цiеi митi вiн не помiчав, що його поведiнка так впадае в око.

Молодий оперативник по-хлоп’ячому посмiхнувся й урештi змусив себе заспокоiтися. Й усе б нiчого, якби не те нав’язливе вiдчуття якогось лоскоту чи холодку, що безцеремонно розташувалося на його потилицi ще зранку. Так, нiби щомитi хтось супроводжуе його, куди б вiн не подався.

– Ти когось чекаеш? – поцiкавився Женя, коли Льоша, не втримавшись, укотре озирнувся.

– Я? Нi, нi. Нiкого не чекаю. Вибач, то все нерви, – мляво всмiхнувся Войтюк.

 – Скажiть, ви вiрите у передчуття? – несподiвано запитав. Вiн хотiв сказати «карму», та, на щастя, вчасно стримався.

– Передчуття? – питання Войтюка виявилося таким несподiваним для Власти, що вiдразу ж повернуло неспокiй.

– Льошо, не давай своiм страхам i негативним вiдчуттям себе захопити. Те саме стосуеться i тебе, Власто. Я розумiю, що за цi днi чимало сталося. Але повiрте менi, старому слiдчому. Я знаю, що кажу. Ви ще молодi й лише недавно у полiцii, проте саме в цей час усе й починаеться.

Власта та Льоша звели на Женю зацiкавленi погляди.

– Через два роки, вiдколи я перевiвся у вiддiл розслiдування злочинiв проти життя та здоров’я особи, мене так плющило, що ви собi не уявляете. Я не спав, я мучився, я боявся. Менi на кожному кроцi ввижалися вбивцi. Знаете, скiльки разiв менi погрожували розправою за час моеi служби у полiцii?

– Ну, якщо менi вже неодноразово погрожували за тi шiсть рокiв, що я тут, то можу уявити, скiльки разiв ти з цим стикався, – Льоша знову мимоволi зиркнув у вiкно: жодних пiдозрiлих осiб.

Слова Женi – мов бальзам на душу. А раптом вiн справдi накручуе себе?

– З цим навiть я стикалася, хоч я найменше з вас працюю у полiцii, – закивала Власта й усмiхнулася. Знову сьорбнула чай, вiдчула, як гаряча рiдина приемно стiкае горлом, заспокоюючи. Цi кiлька днiв виявилися найгiршими в ii життi.

– Сьогоднi вранцi я пiдiйшов до машини й помiтив, що багажник вiдчинений, – зiзнався Войтюк.