Кубик Рубіка

За словами колег, якi проводили в них обшук, цi люди не мали жодних меблiв i навiть одягу. Так, жорстоке вбивство Камiлли вона пам’ятатиме довго. Одна з найважчих справ у мiстi. Властi пощастило над нею працювати.

– Скажiть йому, хай йде!

Роздягнутий до пояса чоловiк сонно витрiщався на прибулих.

– Ти шо надумала? Ти нашо ментiв позвала?

Власта скривилася, помiтивши його напiвпорожнiй рот. Зуби, що лишилися, – чорнi-чорнющi.

– Так вiн же спить! – Андрiй обурено витрiщився на Людку.

– Вiн буйний. Вiн мене поб’е.

Зара ви пiдете, i вiн мене поб’е.

Андрiй зiтхнув, зустрiвся поглядом iз Властою, та лиш стенула плечима.

– Шановний, ви тут прописанi?

Мовчання. Лиш банькатими очима витрiщаеться, не розумiючи, що вiд нього хочуть.

– Штампiк у вашому паспортi, що тут можна жити, вам ставили?

– Не прописаний, – зiзнався, усе ще загальмований пiсля сну.

– Ви не маете права тут перебувати, якщо не прописанi, – повiдомив Андрiй.

– Я iй нiчьо не зробив. Шо ви вiд мене хочете? – обурився Серий, протер очi.

Чоловiк поволi приходив до тями.

– Ви iй погрожували? – Власта виступила наперед.

– Нiчьо я iй не погрожував. Я пришов додому i завалився спати. Я спати хочу.

– На вигляд не бухий, – стиха проказала Власта Андрiю.

– Людка, вiн просто спить. Що ти з нас хочеш?

– Так цей…

– Людка, – продовжив Андрiй, – у нас купа важливiших справ, – патрульний попрямував до виходу. – Не турбуй нас бiльше з дрiбницями.

Власта швидким кроком вийшла за Андрiем, останнiй раз кинувши оком на викручене вiчко у вхiдних дверях.

* * *

Харкiв. П’ятниця, 1 листопада 2019 року. 19:10

– Я не курю, у меня нет зажигалки, – керiвниця вiддiлу кадрiв зробила крок назад.

Поспiхом роздивилася дорогу. На жаль, нiкого. До людного мiсця не менш як метрiв двiстi п’ятдесят. Там свiтлiше й навiть чути, як лунае музика. Очевидно, пiдлiтки. Якщо вона сьогоднi виживе – нiколи бiльше не повертатиметься цiею дорогою. І будь-якою iншою безлюдною мiсциною.

Молодик пiдiйшов ближче.

Жiнка зiщулилася, чекаючи удару по головi й не наважуючись вiдвести вiд нього очей. Раптом саме цього вiн i чекае? Аби вона втратила пильнiсть. Невiдомий став майже впритул, важко дихаючи й дивно ii роздивляючись.

– У меня нет зажигалки, – ще крок назад, у бiк порятунку.

– А спичек нет? – у напiвтемрявi бита мала не менш зловiсний вигляд, нiж ii власник.

Дихання ii пришвидшилося, у ротi пересохло.

– Нет. Я не курю.

– Что ж… Жаль.