Покохати відьму

– Я б, наприклад, не здогадалася незнайомому звiру розтин улаштувати! А трюк з чоботом! Нерозвинений розум – та хто винен? Могла б чогось i крiм меча навчити. Ти хоч помiтила, що вiн письменний?

А ти коли встигла помiтити?

– Якби, – обняла за плечi Приятеля. – Була б я вiльною – вiдiбрала б!

Я не рiч – не вiзьмеш.

– Ну, хлопцi. – Це моя Панi каже, i зрозумiло менi, що ii слова обидва ми в головах чуемо, кожен своею мовою. – Попрощайтеся.

А як? Вiн швидше зметикував: вийняв один зi своiх кинджалiв i менi простягае.

Ох, боги та демони, в мене ж немае нiчого свого, а подарунки передаровувати… «Можна», – це менi Господиня прямо в голову. Зняв я з пояса свiй кинджал, обмiнялися зброею, за звичаями нашими – перший крок до побратимства. «Кров змiшаете iншим разом, зараз часу немае. Менi дуже шкода, Meллo». Здаеться, останнiх слiв я не повинен був чути.

Узяв Приятель чаклунку пiд руку – i зникли вони, як i не було.

От саме цiеi митi зрозумiв я – чи то з рухiв плавних, чи то осяяло: та ж вона дитя носить, панi Приятелева.

– Гаразд. – Незадоволена чимось моя, але, здаеться, не мною. – Ходiмо, треба шкуру швидше зняти, поки труп не застиг.

Ой, я ii такоi i не бачив iще – може, вiдвернути чимось?

– Панi, дозволь запитати?

– Так, хлопчику?

Не на мене сердиться, це точно, але все одно треба.

– Чари мого обладунку – вони через мене дiють або через речi?

Повернулась до мене, дивиться, але й слова не каже.

– Ну, ми оце йдемо по снiгу, i панцир бiлий. Вiн тому бiлий, що навколо снiг, чи тому, що я снiг бачу?

За той час, що Вона мене мовчки розглядала, можна було порахувати до п'ятдесяти.

– Мае значення i те, й друге, чоловiчку. Якщо зараз кинути твiй обладунок на снiгу, вiн збереже бiлий колiр, поки ти його бачиш i навiть ще якийсь час опiсля. Одягнути на iншу людину – чари не подiють, ти ж знаеш.

Справдi, надягав я на Приятеля. Але таки не весь обладунок – у нього зовсiм iнша фiгура, – а рукавички.

Панi. Хлопчики просто не могли втриматися вiд такоi спокуси.

Але, чесно кажучи, я не гадала, що вiн зумiе так сформулювати питання. Мабуть, його розум розвивався i без моеi допомоги.

– Я й не думала, що ти тут зустрiнеш людей, тому пояснювати не стала, але, якщо ти сильно захочеш, обладунок стане чорним. І поки ти не даси новоi команди, в будь-якому разi залишиться таким. Тiльки треба сильно захотiти, дуже сильно. Ага, ось так.

Розмовляючи, дiйшли ми до тiла звiра. Самець, даремно його Панi назвала кiшкою.