Покохати відьму

Коли ж повернувся до мiсця засiдки, крiм оленiв, убитих списами i з самострiла, ще двое лежать iз кинджалами в горлi. І кожному в тiло ввiйшло по два леза.

– Є, – кажу, – Приятелю, а зброю то…

І затнувся: вiн же не розумiе, що я хочу запитати. Але здогадався Приятель: висмикнув кинджал i покрутив у руках. Точно – хоч кидай, хоч просто бий – обов'язково два вiстря влучать у тiло, i кулак повертати не треба.

У вiдповiдь на мiй погляд Приятель прямо на снiгу вiстрям списи накреслив: як вiдбиваеться вiдразу вiд декiлькох, як клешнями вiдбивае удари, як, стискаючи клешнi, ламае клинки, що потрапили в пастку.

Панi. Мелла коли-небудь дограеться: зброю явно зроблено в одному з промислових свiтiв, що взагалi-то заборонено. Мало iй нашого мистецтва.

…Поруч малюе бiй з одним противником, внизу – зображення кинджала, поверх нього списом хрест накреслив. Немае в нас такого звичаю – хрестом хрестити, але я зрозумiв: клешнi цi не для благородного двобою, а для смертельного бою. Та все одно – тицьнув я пальцем у клешню, на нього показав, себе в груди вдарив – учи!

Ми всiх п'ятьох оленiв розпатрали i в коптильнi повiсили – тепер нам по пiвночi не спати, вогонь у нiй пiдтримувати – та так воно й безпечнiше.

Взяв вiн свою сокиру маленьку та звичайний ножик i так швидко, що я тiльки ахнув, вирiзав зi шматка дерева кинджал – клешнi. Рухатися вони, правда, не можуть. Потiм – взагалi в одну мить! – зробив з березового сука щось на зразок меча – однiеi довжини з моiм, але важчий, помiтно важчий. Потiм намалював себе з величезним мечем, взятим обiруч, i, вхопивши спис за тупий кiнець, став у ту ж стiйку, що на малюнку: вважай, мовляв, що спис – це дворучний меч.

Хитро: менi зброю важчу, нiж у бою, а собi легшу. Ну, а для навчання вiн щоразу обирав такий час, коли я з нiг падав: ми ж iще рибу тягали неводом, – п теж у коптильню, i дрова заготовляли, й оленячi шкури вичиняли… Ось коли нiг не чуеш – починаемо навчальний бiй. Я тiльки цими днями зрозумiв, який вiн спритний та сильний – кращий за мене з усiх бокiв.

Мiг би, мабуть, i з Хазяйкою потягатися.

Панi. Рокiв через двiстi, але я не проживу стiльки.

…Так тривало доти, доки Приятель одного ранку не встав. До вечора стало менi ясно: плямиста лихоманка, вiд якоi одужуе з п'яти один i то половина слiпне. Вiн взагалi молодцем тримався. Я тодi думав, не розумiе. Ще день, i пройняло мене холодом, раптом стало ясно, що Приятель – один iз чотирьох, а нiяк не п'ятий.